Скоро й кроку ніде буде ступити

Йду якось тротуаром по проспекту Волі. Уся така замріяна. Аж тут хтось сигналить. Оглядаюсь — їде «Опель». Але ж я йду там, де треба. Тож, звісно, нуль уваги. Сигналь, думаю, на здоров’я. Дороги не уступлю. Але водій теж виявився впертим, бо ж їхав за мною, не перестаючи сигналити. Хоч-не-хоч, а таки довелося уступити. Він же все-таки на колесах, а я на своїх двох і з його точки зору така собі комашка, яку можна й роздушити. Ті, хто їздять на автівках, до нас, пішоходів, чомусь ставляться зверхньо, а то й, я б сказала, по-хамськи. Можуть не пропустити на переході, паркуватися на тротуарі, змусивши нас лавірувати між автівками чи виходити на проїжджу частину, ризикуючи потрапити під колеса машин, які проїжджають мимо. Про те, що неправильно поставлений автомобіль непросто обходити мамам із візочками, інвалідам чи стареньким людям, звісно, не думають.

В останні роки легковиків на вулицях Луцька побільшало, як і порушників правил дорожнього руху.

В останні роки легковиків на вулицях Луцька побільшало, як і порушників правил дорожнього руху. На проспектах Волі, Перемоги водії нерідко паркуються на дорозі, створюючи аварійні ситуації, затори. А зробиш зауваження — виправдовуються, що авто ставлять там, де вдається знайти місце. Нарікають, що парковок мало. Це справді так. Тому на тих, які зупинилися на хвилинку в неналежному місці, аби зайти в аптеку чи магазин, поліція закриває очі. Але є й інші порушники, які діють за принципом «плюю на всіх». Вони кидають виклик правоохоронцям і громадянам, ігнорують правила дорожнього руху, ставлячи свої автівки на тривалий час на дорогах, дитячих майданчиках, переходах, зелених зонах.
Вулиця Лесі Українки — пішохідна. Але й там їздять машини. А вранці виникає стихійна парковка. Лучани кажуть, що тут паркуються служителі Феміди. Аби далеко не ходити, ставлять свій транспорт поряд із приміщенням суду. Хоча поряд, за якихось кілька кроків, на вулиці Сенаторки Левчанівської є платна парковка. Вервечка машин тягнеться до медколеджу. Але якщо вже судді облюбували цей відрізок вулиці, то чому б не організувати там парковку? Звісно, платну. Вигода була б взаємна. Працівники суду не ставили б свій транспорт у неналежному місці, і місто мало б якусь копійку.
А що робиться у наших дворах? Вони перетворюються на стоянки. Більшість із них не мають парковочних місць, тому мешканці без докору совісті ставлять свої авто на газонах, руйнуючи покриття. У моєму дворі теж є така стихійна парковка. Але якщо одні мешканці намагаються ставити транспорт подалі від під’їзду, то інші — якомога ближче. А як сусідам обходити його — їм начхати. Бувало, йдеш увечері і гадаєш, що краще: перестрибнути через калюжу, чи балансувати на бордюрі, як еквілібрист у цирку. І це ще півбіди. Бували й гірші ситуації. Якось привезли меблі. Водій громіздкого трейлера телефонує, що під’їхати не може. Дорогу перегородила машина. Телефоную сусідці і чую: «Я в Ковелі. Приїхати не можу, але якщо подряпаєте мій автомобіль, будете платити». Оце так! Від нахабства у мене відібрало мову. Замість того, щоб попросити вибачення за створені незручності, жіночка ще й наїжджає. За кордоном таких порушників штрафують, не зважаючи на чини й посади. І люди там дотримуються законів, бо знають, що покарання неминуче. Чимало українців ще не дійшли до такого рівня правової культури. Тож поводяться нахабно й егоїстично. Але ті, кого, як то кажуть, дістали тротуари і двори, заставлені автівками, намагаються змусити автохамів поважати закони і оточення. Небайдужі лучани, скажімо, об’єднались і створили у «Фейсбуці» групу. Її члени фотографують, знімають на відео порушників правил паркування, допомагаючи таким чином муніципалам боротися з ними. Просять і лучан фіксувати порушення і висловлювати своє ставлення до них. Громадський осуд — це теж метод боротьби.