Думаю, такий гріх Господь мені простить
Бо хоч і йдеться про заздрість, від якої нас застерігає Святе Письмо, усе ж — це особливий її прояв. Судіть самі: я пережила таке відчуття, коли почула, що мій внук вчить вірш Павла Тичини «О панно Інно»
Не втрималася і сказала 16–літньому Данилкові: «Я тобі заздрю». А далі на його здивування з цього приводу довелося пояснити чому: «Ми в школі, звичайно, вчили вірші Тичини, але послухай які…» І процитувала строфу з «Партія веде»: «Та нехай собі як знають Божеволіють, конають, — Нам своє робить: Всіх панів до’дної ями, Буржуїв за буржуями Будем, будем бить!» Усе, як кажуть, стало ясно, коли внук порівняв ці рядки з тими, які вчив: «О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги… Сестру я вашу так любив Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги…»
Так було, що вірш «Партія веде» став на багато літ хрестоматійним. І тоді нам ніхто з учителів ні в школі, ні навіть згодом в університеті не розповідав (і не смів) про, як кажуть, його підводні рифи. Виявляється, вірш «Партія веде», написаний у 1933 році і вперше надрукований у газеті «Правда», є ремейком твору, зовсім протилежного за змістом. Як вважають дослідники творчості Павла Тичини, у травні 1920 року на Софіївському майдані він вітав українсько–польське військо, що вигнало з Києва більшовиків. Нібито ту промову він завершував так: «А червону гидь будем, будем бить!» Те, що з’явилася «Партія веде», — це вже наслідок сталінського терору 1930–х років, коли одних письменників розстрілювали, інші закінчували самогубством. Так поет виживав…
Більш ніж через півстоліття, я з теплотою згадую, якими романтичними були в мого покоління перші несміливі кроки до освідчення в реальному житті.
Суто «партійний» відбір творів радянських класиків для шкільної програми у 60–ті роки, коли я була школяркою, торкнувся і Володимира Сосюри. Ми вчили його поему про громадянську війну в Україні «Червона зима». Але нас не знайомили з інтимною лірикою поета. «Червона зима» — далеко не «Партія веде» (тут уже видно людську суть автора). Проте не завдяки цій поемі Сосюра увійшов у велику поезію як співець любові. Сам Володимир Миколайович вершиною інтимної лірики вважав свій вірш «Так ніхто не кохав». Якщо його ми не вивчали у школі, певно, з одних мотивів (ще не доросли), то «Любіть Україну» — з інших: саме він послужив тому, що поета звинуватили в «буржуазному націоналізмі», і його як «ворога народу» врятувала від арешту лише смерть Сталіна у 1953 році.
Ну а поетичні рядки «Коли потяг у даль загуркоче» прийшли до нас у скороченому вигляді як пісня, яку багато хто вважав народною. Це саме стосується і вірша Олександра Олеся «Чари ночі», який усі ми знали і знаємо як пісню «Сміються, плачуть солов’ї».
Хоч, до речі, я для себе відкрила цього поета ще тоді, як була десятикласницею. Ясно, не на уроці української літератури. Збірку Олександра Кандиби, відомого під псевдонімом Олесь, мені дав почитати мій майбутній чоловік. То — особливий спомин. Книжка, видно було, переходила з рук у руки — її читали і перечитували. А те, що найбільш зачіпало струни душі, було підкреслено олівцем. Виділялись, звичайно, ось ці рядки: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!»
Хтось комусь свого часу їх адресував. А отже, і мені не випадково дав почитати цю поезію мій майбутній чоловік. По правді, думала тоді так. А тепер, більш ніж через півстоліття, я з теплотою згадую, якими романтичними були в мого покоління перші несміливі кроки до освідчення в реальному житті.
