У Неоніли Кренц багатств неміряно. Душевних…

Наприкінці минулого року ми писали про цю дивовижну жінку на сторінці «Квіткова підкова». Матеріал мав назву «А я залишу після себе ліс…» Каюся, заголовок не зовсім точний, бо у її обійсті росте ще й сад, де не тільки традиційні «вишеньки–черешеньки» та яблука й груші, а й персики, нектарини, гумі, годжі й навіть мигдаль, ну а лимони гріють жовті боки на підвіконні. Про фантастичне розмаїття квітів також розповідали докладно. Але найбільше зачепив душу отой ліс, висаджений на двох гектарах неугідь, що стали її паєм при виході з ненависного колгоспу, який покинула чи не першою. Ті паї, либонь, стали виявом «взаєм­ності».

— А як народилася ідея посадити ліс? — ​запитую у Неоніли Федорівни, а вона не бариться із відповіддю.

 

— Наша родина була роботяща, а тому не бідна. Хата стояла під бляхою, мали землю і свій невеличкий ліс. Мама, Пелагія Сергіївна Мартинюк, не раз розказувала, як то було файно у своєму лісі, і худоба мала де пастися. Я слухала ті спогади, як казку. Нас у Сибір не вислали тільки тому, що дід вчасно спохопився і ту бляху з хати зняв. От думка про свій власний лісочок і не покидала мене з того часу, а тут таке поле дали…

Нас у Сибір не вислали тільки тому, що дід вчасно спохопився і ту бляху з хати зняв. От думка про свій власний лісочок і не покидала мене з того часу, а тут таке поле дали…

— І не шкода було рубати власноруч посаджену сосну на Новий рік?

— Не шкода, — ​щиро мовить жінка, — ​бо там густо насаджено, а за лісом також треба доглядати. От прийде весна, ще будемо рівняти, щось додавати. Боляче, коли щороку хтось зрізує десяток вершків із сосен, бо дерева вже повиростали, то злодії вибирають тільки стрункі верхівки, калічать рослини.

Про Неонілу Кренц я вперше довідалася від наукового співробітника Затурцівського мемо­ріального музею В’ячеслава Липинського Наталії Гатальської. Тож вирішила зателефонувати й разом із новорічними вітаннями подякувати за таке приємне знайомство. І почула від Наталії Григорівни, колишнього співробітника етнографічного відділу Волинського краєзнавчого музею, що Неоніла Федорівна — ​одна з найвідоміших ткаль на Волині, яка це ремесло перейняла від своєї мами. Хоча останні кілька років вона вже ткацтвом не займається, але у їхній старій хаті Наталія Гатальська бачила ткацький верстат, який там розміщувався постійно, а літ йому було чи не сто. І значна частина виставки «Ткацтво — ​стародавнє ремесло», яка демонструвалася у музеї кілька років тому, то були її роботи — ​оригінальні рядна з характерними місцевими візерунками, рушники, які у Новому Загорові ткали широкими. А ще Неоніла Федорівна — ​неабияка вишивальниця. Її чоловічі та жіночі сорочки оригінального крою, з вишуканим орнаментом сподобаються найвибагливішим шанувальникам народного мистецтва. Трудолюбива, доброзичлива, завжди у пошуку нових ідей, готова поділитися усім, що знає і вміє, — ​хіба не щастя, коли така людина трапляється на твоє­му шляху?!