Курси НБУ $ 26.23 € 30.54
До якого патріархату належав Ісус?

Sergii Gavryliuk

До якого патріархату належав Ісус?

Місяць тому, на початку грудня, на центральній площі палестинського містечка Вифлеєм уже пишалася височенька ялинка. Рясно обвішана різнокольоровими іграшками, підперезана дощиками й прикрашена гірляндами, вона мала створювати різдвяний настрій всього за кількадесят метрів від Храму Різдва Христового

Мені, втім, вона здалася екзотичною, бо погода була сонячною й теплою, гулялося тоді містом у футболці й сонцезахисних окулярах, наче був свіжий літній день. Апельсинові дерева вгиналися під тягарем стиглих плодів, на базарних вулицях торгували прохолодними напоями й морозивом. Словом, жодного натяку на Різдво в тому нашому традиційному розумінні — ​щоб зі срібним снігом під ногами і солодкою кутею на столі. Ялинка у Вифлеємі виглядала не просто екзотичною, вона там була недоречною.

Якраз у цьому полягає одне з найбільших чудес християнства — ​у прийнятті Іншого.

Хоча символіка цього різдвяного дерева прозора: дощики й гірлянди — ​це змій-спокусник, що обплів стовбур; кульки й прикраси — ​це плоди дерева пізнання, яблука (або — ​в близькосхідній версії — ​граната); зірка — ​вифлеємська зоря, що сповістила світу благу звістку. Втім, ялинка як різдвяний символ перекочувала у Вифлеєм із Заходу, та й трапилося це протягом останніх століть. Таким чином, можемо спостерігати своєрідний обмін символами: Вифлеєм дав світу Ісуса, світ віддячив Вифлеєму ялинкою.

…Подорож на Святу Землю збагатила контурну карту моїх власних уявлень реальною картинкою. І виявилося, що вся біблійна історія розгортається в південних широтах, у спекотному й посушливому кліматі, поміж оливкових і мандаринових дерев. Без снігу, студені й наморозі на шибках, як ми звикли. Не кажучи вже про те, що й сам Ісус не був втіленням білошкірої слов’янської вроди, знайомої нам із локальної іконографії.

Це тепер ми такі мудрі і все знаємо з фільмів та інтернету, а колись на наших теренах жителів Близького Сходу змальовували хіба з уяви. Тому завжди так цікаво розглядати музейні експозиції ікон, приглядатися до іконостасів у старих храмах, особливо виконаних у наївному, примітивному ключі, бо можна простежити і за тогочасними стереотипами. Як тоді люди уявляли трьох царів, скажімо, або жителів Близького Сходу, сучасників Ісуса. Нічого дивного в тому, що, пишучи ікони, вони хапалися уявою за образи своїх сусідів чи знайомих, зображували їх у звичних для себе рисах.

Насправді ж Ісус і люди, що його оточували, не були аж такими схожими на слов’ян. Вірогідно, що й відтінок шкіри у них був темнішим, і волосся могло кучерявитися, і носи могли бути більшими й не такими ідеально рівними, як на наших іконах.

Якраз у цьому полягає одне з найбільших чудес християнства — ​і як релігії, і як світоглядної концепції — ​у прийнятті Іншого, інакшого, коли пророком для людей міг стати представник іншої крові, кольору шкіри, мови й культури, виходець із далекої землі. І коли ми говоримо, що Європейська Унія збудована на християнських підвалинах, маємо на увазі саме це — ​єдність у різноманітті, акцептацію інакшості, рівність усіх перед — ​колись Богом, а тепер — ​Законом.

Думаю, саме під таким кутом слід оцінювати ганебну позицію УПЦ МП в Запоріжжі навколо трагедії, що обірвала життя дворічної дитини (священик відмовився відспівувати маля, на яке впав самогубця, дізнавшись на похороні, що хрещене воно було в Київському патріархаті. — ​Ред.). Цей інцидент переводить Московський патріархат на щабель не просто українофобської організації, а ще й антихристиянської. Адже чи по–християнському це — ​відвернутися від Чужого, який потерпає у скруті, відмовити Іншому (за кольором шкіри, мовою, політичними поглядами чи патріархатом хрещення) у хвилину розпачу?

І чи відспівав би той горезвісний батюшка самого Ісуса, якого, як відомо, хрестили не в Москві–ріці?

Андрій ЛЮБКА, письменник, у своїй колонці для Zbruc.eu