Підкував блоху. А дівчинку під парасолькою посадив на… носі комарика!

Такого світ ще не бачив: на голівці голки — ​шахова дошка і фігури

Микола Сядристий, як і чимало сільських дітей з його рідної Харківщини, після закінчення середньої школи і художнього училища несподівано вступає на… агрономічний факультет Харківського сільськогосподарського інституту імені Василя Докучаєва, що аж ніяк не вписувалося у парадигму мистецтва, а тим паче мікромистецтва. Але саме цей крок і став його долею. Тут він відкрив у собі незвичайний дар мікромініатюриста, дивуючи ним студентів та професорів і академіків. Закінчивши інститут, одержав направлення на Закарпаття, де обіймав посаду головного агронома державної інспекції при обласному управлінні сільського господарства. Трудився, очевидно, добре, інакше тодішній міністр сільського господарства республіки не рекомендував би його на посаду головного агронома Держінспекції України. Але потяг до творення ювелірних мистецьких мікромініатюр узяв у ньому гору над агрономією. І коли навчався в інституті, і як працював, поряд із основною справою знаходив у собі сили на виготовлення «невидимок», кожну з яких і справді можна розгледіти тільки під мікроскопом. Уже в ті роки народилися такі його знакові роботи, як гілка троянди, вміщена у… відполірованій до прозорості волосині; підкована блоха, де в кожну із золотих підківок «увігнав по три ухналики»; ноти «Полонезу» Огінського, виписані на стилізованому листочку «квітки прощання» — ​хризантеми розміром 2х3 мм; портрет-барельєф Тараса Шевченка (3х3 мм), виготовлений із тернової кісточки; знаменитий «Кобзар» з обкладинкою із безсмертника, портретом поета, відомою передмовою Івана Франка й кількома поезіями — ​це найменша в світі книжечка; шахова дошка з розставленими на ній фігурками, розташована на голівці голки; акварелі на зрізах зерен…

 Але то були лише «квіточки». З плином часу з’явились надскладні художні композиції. Розповідати про них — ​марна річ, їх варто хоч раз у житті побачити й осягнути душею. Але осягнути не так-то й просто. Спробуйте лише уявити такий фантастичний витвір, як золотий фрегат «Пам’яті Олександра Гріна». Його довжина — ​3,5 міліметра. Модель складається із 337 деталей! У цій роботі витримано об’ємний монтаж, рівень якого недосяжний для сучасних технологій. А уявіть собі виготовленого із золота комара в натуральну величину. На носі комарика сидить дівчинка під парасолькою. На одній із ніжок ледь видно, як звисає туфелька… Так і хочеться вигукнути: «Неймовірно. Фантастично! Бравісимо, Маестро!»
— Одного разу за троянду у волосині чемпіон Америки з боксу пропонував 100 тисяч доларів. Але міністерство культури не дозволило продати, — ​усміхається на мої слова захоплення Микола Сергійович.

Йому аплодували і Хрущов, і Картер, і Горбачов, а жоден український президент на виставку ще не прийшов

— То в скількох країнах ви демонстрували свої шедеври? — ​запитую у творця мініатюр.

— Вперше, ще в 1967 році, виставлявся в Канаді на найбільшій повоєнній міжнародній виставці «ЕКСПО‑67». Відтоді побував у щонайменше п’ятдесяти країнах: США, Мексиці, Чилі, Аргентині, Індії, Японії, Ізраїлі, Об’єднаних Арабських Еміратах, Австралії та інших; відвідав, і не раз, майже всі європейські країни.

 — Чи могли б назвати бодай приблизну кількість людей, що побували на ваших виставках?

— Мої роботи бачили мільйони глядачів. Як правило, до них завжди були довжелезні черги.

— Певно ж, не обходили вас увагою і високопоставлені особи?

— Буду відвертим — ​мені більше імпонують люди прості. Від них черпаєш надзвичайно багато цікавої інформації про світ і його проблеми, спілкування з ними живить душу. А щодо «великих», то на моїх виставках у різні часи побували Хрущов, Шелест, Горбачов, Лех Валенса, Ярузельський, Джимі Картер, Ердоган, Демірель, Абдул Калам, Йоганес Рау, Мохамед Хатамі, генеральні секретарі ООН Перес де Куельяр, Пан Гі Мун та багато-багато інших особистостей. Усіх не перелічити. До речі, мою столичну експозицію в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику ніхто з президентів незалежної України не відвідав. Це, звичайно, наша українська історична закономірність.

— Якось чув від вас, що із великих світу цього на вас дивне враження справив радянський лідер Хрущов. Відомо, що Микита Сергійович вшанував вас своєю увагою ще в пору вашої студентської юності.

— Моя зустріч із ним відбувалась у Харківському обкомі партії. Ішов на неї в позиченому піджачку, оскільки власний не мав «представницького» вигляду — ​жилося бідно. Мене готували до цієї зустрічі довго й ретельно, наставляли нічого «від себе» не говорити, а тільки зачитати заготовлений «угорі» текст. Замість передбачуваних 15 хвилин Хрущов проговорив зі мною більше години. Мене, тоді двадцятирічного студента, вразили його слова: «Я дуже радий такій зустрічі». Хтозна, можливо, йому припало до душі моє одкровення: «Микито Сергійовичу, ви звільнили мільйони людей, які сиділи в тюрмах і таборах. У зв’язку з цим ваше ім’я ніколи не буде забуте».

 Мої рухи мають бути як у людини, що йде канатом над прірвою, але так упевнено, ніби по асфальту.

Більше я Хрущова не бачив. Через багато літ зустрівся з його дочкою Радою. Найперше поцікавився, чи не знає вона про долю портрета, якого я подарував Микиті Сергійовичу? Рада Микитівна сказала, що він, вочевидь, згорів разом з архівом під час пожежі на дачі Хрущова, яка сталася з невідомих причин.

— А що то був за портрет?

— Я намалював Хрущова шрифтографією, з допомогою літер різної товщини. На портрет лягло десь понад сто двадцять тисяч букв. Якщо подивитися в лупу, то можна прочитати всі тексти його промов під час візиту до Америки. Портрет Микиті Сергійовичу сподобався, він мені за нього подякував, а відтак сам у себе запитав: «Неужели я там так много наболтал?» Прощаючись зі мною, він сказав: «Великі зміни в сучасному суспільстві можуть зробити лише генії або ідіоти». Я хотів у нього запитати, ким він вважає себе. Але його охоронець наступив мені на ногу. І я промовчав.

«Щоб встигнути виконати рух між ударами серця, у моїх руках не повинно бути сумніву …»

Що там трагедії Сенеки  чи Шекспіра –
Я ставлю проти них  своє село,
Яке на світі все пережило,
Чого б не винесли  ні Гамлети, ні злі
І безпорадні в горі королі!

— Знаю, що ці рядки належать вам. Звідки у Миколи Сядристого отакий загострений інтерес до цієї теми?

 — Родом я із села Колісниківка, що в Куп’янському районі на Харківщині. Ще в дитинстві чув від односельців, а особливо від своєї матері, яка була простою колгоспницею і дивовижно мудрою жінкою, про ленінсько-сталінський терор в окремо взятому селі… Під час Голодомору наші жінки-односельчанки почали бити у дзвін біля церкви, бо вмирали їхні діти. Тоді совєти всіх заарештували. А потім з Куп’янська приїхали матроси, наказали жінок випустити, натомість ув’язнили їхніх чоловіків, цілу ніч катували, а потім вивели за село, змусили рити собі могилу і всіх розстріляли… Що там трагедії Сенеки і Шекспіра, коли в нас матері змушені були їсти своїх дітей?!!

 А ще розпалили в мені інтерес до дослідження теми виникнення ленінсько-сталінського терору численні зустрічі з представниками зарубіжної культури, вченими різних поколінь, з нашою еміграцією. Були серед цих людей доньки Івана Франка, гетьмана Скоропадського, діти російських дворян… Не для похвальби скажу: саме я першим висловив думку про потребу створення в Україні Інституту народної пам’яті, що, між іншим, задокументовано в пресі. Бо володію величезним секретним архівним матеріалом з історії каральних спецслужб СРСР, історії концтаборів, їхнього походження, кадрового складу і т. п., а також документами про депортації різних народів за всю історію радянської влади і матеріалами з винищення провідної української та російської інтелігенції. У 2005 році мені вдалось підготувати велику виставку про Голодомор, яка була розгорнута в Українському домі в Києві. Відкривав її тодішній президент Віктор Ющенко. А на Меморіалі пам’яті жертв Голодоморів в Україні є 80 моїх текстів, викарбуваних на гранітних плитах чи відтворених на стендах музею. У 2017-му вийшла третя книга моїх досліджень «Близнецы-братья» з підзаголовком «Ленин и Гитлер, Муссолини…»

— Знаєте, чим дужче я заглиблююсь у злочинну суть псевдотеорій та облудного вождівства, — ​продовжує Микола Сергійович, — ​тим більшу рятівну силу має для мене поезія — ​і світова, й українська, і власна. Вона оберігає душу і розум від вічної політичної брехні. Поезія для мене — ​протиотрута від сатанинської політичної літератури, це безсмертний ключ до чистої людської душі (Микола Сядристий володіє величезною бібліотекою найкращих поетів світу, є у ній і власна збірка «Мить». — ​Ред.)…

— А як відбувається процес народження цього дива — ​мікромініатюри? До речі, слова, якого ще якихось років п’ятдесят тому не було ні в побуті, ні в енциклопедіях та словниках і яке людству подарував Микола Сядристий.

 — У кімнаті я мав бути один. Мені ніщо не повинно заважати. Часто сидів із мікроскопом в одних трусах. А головне — ​у моїх руках не повинно бути сумніву, бо він пробігає по нервовій системі, і тоді рука здригнеться. Нічого не вийде. Тому мої рухи мають бути як у людини, що йде канатом над прірвою, але так упевнено, ніби по асфальту. Для цього я спеціально раніше вивчав йогу. Під водою міг затримувати дихання на 6 хвилин, а це смертельно для пересічної людини, бо відмирає частина мозку. Я ж чотири рази був абсолютним чемпіоном України з підводного плавання, майстер спорту, входив до збірної колишнього Союзу. Тобто, крім знань із мистецтва і про властивості матеріалів, з якими працюю, треба так навчитися володіти своїм тілом, щоб виконувати між ударами серця особливо тонкі рухи руки, в якій тримаєш інструмент для роботи. І, звісно, бути безмежно закоханим у те, що робиш.

Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України