Вдруге Ольга Тарасюк заміж так і не вийшла - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Вдруге Ольга Тарасюк заміж так і не вийшла

Любов до вишивання – це родинне: блузці, яка дісталась у спадок, уже 100 років.

Волинь-нова

Вдруге Ольга Тарасюк заміж так і не вийшла

Хоч покинула чоловіка зовсім молодою, у 32 роки, забравши із собою чотирьох малих дітей, підняла їх на ноги, повивчала, весілля справила. І тепер он якою великою родиною (на фото) тішиться

«За Іваном ​будеш, як у Бога за дверима»

У селі Ворокомле Камінь-Каширського району Ольгу Тарасюк усі добре знають, бо ж життя тут вона прожила, багато літ працювала в місцевій школі вчителькою початкових класів (лише два роки тому, коли мала далеко за шістдесят, пішла на пенсію). Знають і про її непросту жіночу долю, про те, що, незважаючи на всі перипетії, залишилася великою оптимісткою. Забігаючи наперед, висловлюємо Ользі Олександрівні вдячність за те, що вона погодилася на розмову для рубрики «Любить! Не любить» і відкрилась так, як нікому (сама в цьому зізналася). Справді, такі відверті жіночі сповіді нечасто доводиться чути, особливо якщо ось так, як цій нашій героїні, «не завжди посміхалась доля».

Вже в заміжжі я зрозуміла: батьки Івана наполягали, аби син женився і був під опікою жінки. Вони бачили, що він любить випити, що ця пристрасть погубить його замолоду. А вийшло так, що горілка погубила нашу сім’ю.

— Заміж я виходила по любові, — ​каже Ольга Олександрівна. — ​Це не те, що мене хтось примушував. Мій чоловік — ​із села Видерта. Він був і розумний, і гарний. А ще ж люди говорили: «Йди за Івана Тарасюка — ​будеш, як у Бога за дверима». Батьки його, мовляв, — ​з багатого роду.

 

 Згодом, уже як Ольга в невістки пішла у Видерту, то допиталася у свекрухи, про яке ж то багатство йшлося.

— На Поліссі є традиція, — ​розповідає Ольга Олександрівна, — 6 травня, на Юрія, пекти пирога і нести на своє поле. Дід мого чоловіка Філімонко (в цій родині всіх так пест­ливо кликали — ​Тетянка, Корнилко…) взяв такого пирога і подався, коли сонце сходило, на своє жито. Поклав його з одного боку, а з другого, лігши на землю, дивився, чи це жито його прикриває. Така була прик­мета: як прикриває, тобто достатньо підросло, то віл скоро напасеться. І ось, лежачи біля свого поля, Філімонко бачить, як підтюпцем біжить якийсь чоловік з боку Ворокомля і щось ховає під містком. Коли невідомий подався геть, десь на Камінь-Каширський, то дід, пішов до моста і побачив дерев’яну посудину, схожу на барильце. Відкрив, а там — ​золоті монети.

Одне слово, продавши золото якомусь євреєві, Філімонко розбагатів, мав цілу калитку «катеринок» (так називалися царські гроші, тож можна припустити, що йдеться про часи після Першої світової війни, коли ті «катеринки» були в ходу). Тоді Тарасюки і стали багачами на всю Видерту. Хату гарну, господарські споруди збудували. Та ще й такі, що як радянська влада прийшла і заснувався колгосп, то на їхньому подвір’ї, з готовими стайнями, бригада була. За хлопця з такого заможного роду і пішла Ольга. Хоч, як зараз пригадує, й інших залицяльників мала:

— Я перший рік не вступила у Луцький педагогічний інститут (іспити склала, але за конкурсом не пройшла) і стала у школі села Видерта працювати. Стаж заробляла, бо таки хотіла бути студенткою. Іван тоді служив в армії, а коли приїхав у відпустку, то сказали йому, як уже згодом почую від свого майбутнього чоловіка, що у Марцейка (так по вуличному кликали господаря хати, де я квартирувалася), живе неприступна вчителька. І він, такий герой, зразу й прийшов. Вже у цю відпустку ми почали зустрічатися. А як зовсім вернувся зі строкової служби, то якогось дня у Ворокомле до хати моїх батьків аж три кавалери завітало. І він серед них. Я матір прошу: «Скажи, що мене нема». — «Е ні, дівко, як заварила, так і розхльобуй». Один із кавалерів — ​мій сусід на ім’я Адам, побачивши, що він у такій компанії, мовив: «То я вже третій зайвий?» І я таки вибрала Івана. Хоч якби Адам так не сказав, то ще б могло бути й по-іншому. Він же колись, як ми до школи ходили, всіх залицяльників моїх розганяв. А тут — ​«третій зайвий». «То так ти мене і любиш, якщо легко здаєшся», — ​такою була моя думка.

Іван наполягав, щоб ми якнайшвидше одружилися, хоч я вчилася у той час на заочному відділенні педінституту і хотіла хоч пару курсів закінчити. Почувши про це, сказав: «Мати говорила, що потім ти не захочеш за мене йти». Вже в заміжжі я зрозуміла: батьки Івана наполягали, аби син женився і був під опікою жінки. Вони бачили, що він любить випити, що ця пристрасть погубить його замолоду. А вийшло так, що горілка погубила нашу сім’ю.

«15 років я промучилася, ніби відсиділа в тюрмі суворого режиму»

Після весілля Ольга пішла в невістки.

— Іван був якийсь час бригадиром у колгоспі, — ​пригадує жінка, — ​на роботу «гонив», як тоді говорили. А в хатах — ​то в одній, то в другій — ​свіжа горілка біжить, господині його припрошують на сто грамів. Він був безвідмовний, пригощався. І все частіше приходив додому напідпитку. Батьки його почали «виховувати». І мені говорили, що маю якось на нього вплинути. А я думала по-іншому: батьки можуть своєму синові докоряти, а що я? Тим більше, що росла при татові, який ніколи не був п’яницею, як і свекор, — ​обоє хороші господарі, майстри на всі руки. Одне слово, не знала, що може бути така біда. А біда таки прийшла. Вже як Іван секретарем у сільській раді працював, то через ту ж таки горілку розтрата у нього виявилась — ​три тисячі карбованців пропало. Це були кошти, зібрані у людей, — ​податки, страхівка. І тоді я зі своєї ощадкнижки зняла цю суму — ​віддала гроші, що на весілля нам гості подарували, а ще виручені за корову, яку батьки дали мені. Погасила розтрату. Бо мати моя, пригадую, говорила: «Людина гола народжується і все має. А то ж твій чоловік — ​треба рятувати». Рятувала…

Найстарший син Володимир уже був у подружжя, коли Тарасюки молодші купили собі стареньку хатину у Ворокомлі і зажили окремою сім’єю. За ним на світ з’явилися Ростислав, Олег, Людмила.

Навіть у лікарню я потрапляла після побоїв. І якось подумала, що ця «любов» може закінчитися моєю смертю. Що ж тоді станеться з дітьми? Вони ж нікому не будуть потрібні…

— 15 років прожили ми з Іваном у шлюбі, — ​каже жінка. — ​На жаль, це заміжжя, яке так нараювали, бо «буду, як у Бога за дверима», обернулося для мене мукою. Я ніби відсиділа у тюрмі, та ще й із суворим режимом.

Присутня при нашій розмові подруга і колега Ольги Олександрівни Ольга Шумик на підтвердження того, що в селі все і всім про кожного відомо, додає:

— Іван її забивав. На уроки треба йти, а Ольга в синцях. Скільки-то вона ховалася по сусідах із дітьми?!

Не втримуюсь і запитую свою героїню:

— А чого ж так довго — ​аж 15 ро­ків — ви терпіли, якщо чоловік так знущався?

— Кидала я Івана, ще як був лише найстарший син. Пішла до мами. То він лякав, що уб’є, як не вернуся. З дільничним міліціо­нером за мною приходив. А якось, коли на стадіоні урок проводила з учнями, приходив із ножем. «Приріжу тебе, як не вернешся, бо я тебе люблю». Ось і таке є кохання. Я Іванові казала: «Якщо ти мене любиш, то вибирай: або я, або горілка». — «Нє, і ти, і горілка». Навіть у лікарню я потрапляла після побоїв. І якось подумала, що ця «любов» може закінчитися моєю смертю. Що ж тоді станеться з дітьми? Вони ж нікому не будуть потрібні…

Одного дня Ольга Олександрівна, незважаючи, що в неї троє синів і донька ще малі (Люда мала 5 років), забралася з ними до своєї матері.

— До речі, — ​каже Ольга Олександрівна, — ​з нами не пішов Ростислав. Це, не криюсь, дуже мене зачепило. Аж, дивлюся, він приїжджає велосипедом. «Ви пішли і нічого з хати не взяли, а я хоч вєліка забрав», — мовив.

Переді мною була жінка, яка не побоялася почати життя заново. Як сама вважає, Бог дав їй силу виростити дітей, добротний дім звести, хоч і тривало це будівництво 10 років, вивчити всіх («аж 20 літ мала студентів!»).

— А розлучення наше, — ​продовжує Ольга Олександрівна, — ​до офіційного завершення довів сам чоловік. Він поїхав на Смоленщину і там знайшов собі другу жінку. Певно, треба було мати «чистий» паспорт. Знаю, що не довго вони прожили разом — ​лише три роки. У 1994-му Іван помер. Мав усього 47 літ. Мабуть, і горілка вкоротила йому віку. Найстарший син Володимир відразу після закінчення школи поїхав до батька. Там навіть на роботу влаштувався. Я розуміла, що синові потрібний тато і раз хоче з ним спілкуватись, то не треба перечити. Правда, він скоро вернувся додому.

«Я вмру, а ти, дитино, зостанешся сама»

Та ж подруга Ольги Олександрівни Ольга Шумик, яка час від часу долучалася до нашої розмови, зауважила:

— Як Оля пішла від чоловіка, то ніколи про нього поганого слова не сказала. І перед дітьми ніколи не паплюжила. І вдруге заміж так і не вийшла, хоч могла.

А ось як висловилася з цього приводу сама наша героїня:

— Хай простять присутні чоловіки (слова ці адресовані внукові Денискові, який з мамою Людою якраз гостював у бабусі, і нашому фотокореспонденту), але мені після мого заміжжя, після того, як так намучилася, здавалося, що добрих чоловіків нема, що всі вони вважають своїх дружин власністю і знущаються над ними. Мати мені не раз говорила: «Я вмру, діти розійдуться, а ти, дитино, зостанешся сама». Вона підмовляла мене йти заміж і років вісім тому, коли дізналася, що мені освідчився мій однокласник («тож перша твоя шкільна любов — ​чом не прийняти до себе в хату»). Я не могла його образити і сказати щось погане. Тож відбулася жартом: «Петя, мені не 16, а 60, — ​знаєш, як то довго треба думати, щоб прийняти рішення? І в Луцьку, а точніше в Липинах, де живуть мої дві сестри, насватували мені чоловіка. Та я і слухати не хотіла. У мене ніколи не було такої думки, аби вдруге вийти заміж. І не шкодую, що саме так склалося моє життя. Тим більше — ​нічого б не хотіла підправляти чи викреслювати з нього. Навіть із тих 15 літ «тюрми суворого режиму». Я тішусь своїми синами, які стали хорошими чоловіками, батьками, господарями. Одне слово, невістки не нарікають, що «не такими» виростила їх. Якби мені легко жилося, то, може б, усього, що в мене є, чим зараз горджуся, і не було. Не забуду, як моя хрещена говорила моїй мамі: «Не думайте, кумо, що вона завжди плакатиме. Настане момент, коли і в неї будуть сльози радості». І з Божою поміччю я все витримала, дожила до днів, коли можу сказати, що щаслива жінка.

Ольга Олександрівна говорила і про таке:

— Може, дітей занадто до праці привчала змалку, бо інакше як би ми з ними вижили. Але, думаю, це їм теж пішло на користь. Вони знали, як то копійка дається. Коли колгосп був, то і вчителям наділяли ланку льону, буряків, картоплі. Пригадую, якось копали ми бульбу на торфянику, а вона така велика — ​хоч на оберемок клади. Хлопці раді, підмовляють: «Скажіть, мамо, бригадирові, щоб ще вділив нам ділянку — ​тож гроші заробимо». Чи брати льон, стелити його, то сини теж зі мною завжди йшли. Володя у 8-му класі ногу зламав, але навіть на милицях допомагав. Я йому кажу: «Люди будуть сміятися». А він на це: «То мої «Жигулі». І зерно сушили в колгоспі. Навіть Люду маленьку, шестирічну, хлопці брали із собою. Бригадир якось не хотів записувати її, бо дуже мала. А я йому: «Коля (так звався бригадир), хіба ж я Люду посилала?» Гуртом діти і зерно перелопачували — гроші заробляли.

— Вона все вміє, все знає, нічого не боїться, на все у неї своя думка і трудиться так, щоб ні від кого не залежати. Здається, вже всі діти при роботах, у неї є пенсія, але тримає корову, свиней, птаство, має город. Старається, щоб копійка була, — ​так про Ольгу Олександрівну відгукується її подруга Ольга Шумик.

Ще вона підказала, що наша героїня — ​рукодільниця затята. Її вишиванки мають і сини та донька, і невістки, внуки, яких у неї восьмеро. Уже й для півторарічного правнучка сорочечку вишила і пошила червоні шаровари. А присутня при зустрічі дочка Лариса, яка працює викладачем у СНУ імені Лесі Українки, додала, що любов до вишивання — ​це вже родинне. Від бабусі, котра прожила більше 90 літ, залишився великий спадок, достойний бути серед музейних експонатів. Із цим розмаїтим багатством ми і сфотографували нашу героїню. І на прощання побажали й надалі не втрачати життєлюбства, яким її обдарував Бог.