У Литві я тримав у руках найстарішу книжку Полісся – Нобельське Євангеліє - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.91 € 33.15
У Литві я тримав у руках найстарішу книжку Полісся – Нобельське Євангеліє

Павлу Дубінцю та Сергієві Чекуну пощастило побачити нещодавно відреставрований раритет.

Волинь-нова

У Литві я тримав у руках найстарішу книжку Полісся – Нобельське Євангеліє

Древнє поліське село Нобель, що у Зарічненському районі Рівненщини, потроху відкриває сучасникам свої таємниці. Кожен раз, вертаючись до батьківських порогів на хутір поблизу села, виходжу на порослий сосниною берег помилуватися водяною гладдю озера, і в уяві знову зринають відомі і невідомі події із життя Нобеля, що своїми хатами на півострові врізається в озеро, ділячи його навпіл. І завершується цей клин суші верхівкою церкви із білосніжними стінами, що проглядаються крізь вікові осокори, колись посаджені місцевими мешканцями на церковній горі

Древній рукопис Полісся повернувся до сучасників із небуття

Власне, це узвишшя, що його і зовуть у селі церковною горою, і є той давній острівець, на якому колись стояли хороми вельмож, а поряд — ​церкви. Бо, як пишуть літописи, було їх у тому давньому Нобелі аж п’ять: Воскресенська, Пречистенська, Петро–Павлівська, Преображенська й Миколаївська. Тепер тільки одна зосталась — ​Преображенська, навіть місць, де стояли усі інші, ніхто із старожилів не пам’ятає. Особливу цікавість викликає Миколаївська церква. І не тому, що в містечку над озером була поставлена і названа на честь охоронця тих, хто плаває по воді, — ​святого Миколи Чудотворця (як же тут без нього, коли правити човном і орудувати веслом у цьому селі діти вчаться разом із тим, як роблять перші кроки). І не тому, що в середині ХVI століття була перенесена у сусіднє село Храпин. А тому, що для цього храму в 1520 році було написане Четвероєвангеліє.

Ще на зорі свого захоплення краєзнавством у монографіях дослідників історії церкви читав, що є таке Євангеліє. Не йняв тоді віри, що матиму можливість ближче з ним ознайомитись, захоплюсь його вивченням і врешті доторкнуся вустами й руками до середньовічного рукописного Благовістя. Достеменно пам’ятаю той телефонний дзвінок від колеги–краєзнавця Валентини Тумаш із сусіднього села Мутвиці:

— Батюшко, а чи знаєте ви про існування Нобельського Євангелія? Я щойно знайшла відомості про нього у дослідженнях Петра Гільдебранда та Флавіана Добрянського …

Може, це справджувалось застереження, схоже на прокляття, написане власноруч дячком Авраамом у тому Євангелії: «А що, як хто візьме це Євангеліє із церкви містечка Нобеля, то буде проклятий у віці цьому і віці майбутньому…»

Знаходжу в інтернеті електрон­ну адресу бібліотеки Академії наук Республіки Литви у Вільнюсі і відважуюся написати лист: «Чи й справді у вас зберігається таке Євангеліє?» Одне–єдине запитання поставив і не був упевнений, що отримаю на нього відповідь. А вона прийшла менш ніж за добу. Еріка Кулішене, завідувач відділу рукописів та стародруків, мило і привітно відповіла відразу. Після цього і зав’язалась наша із нею переписка — ​так таємниця Євангелія потроху почала відкриватися. А далі були перші публікації, фото і навіть стаття у Вікіпедії. Найстаріша на цей час рукописна книжка Полісся повернулася до наших сучасників із небуття. Мабуть, так Богом велено було.

Панікадило впало під час освячення храму — ​збулося прокляття дячка Авраама?

І все ж мене, людину, дитинство якої пройшло і на тій церковній горі, поряд із посивілими, закіптюженими після пожежі, стінами спаленої церкви, не покидав неспокій. Особливо, як згадував день освячення відбудованої на попелищі святині взимку 1993 року. Зовсім скоро, 13 лютого, Нобель буде святкувати чверть століття відродження храму в новітню добу. Тричі за свою історію єдина тепер церква протягом століття згорала дотла. І її люди відбудовували. Вперше вона запалала від удару блискавки через

10 літ після того, як Євангеліє у 1865 році учасники археографічної експедиції забрали із Нобеля. Вдруге — ​в 1915–му, у Першу світову війну, від влучення артилерійського снаряда. А втретє — ​наприкінці 1970–х років, коли вночі вона загорілась від підпалу святотатця. Чи були у цьому закономірності, чи просто збіг обставин, важко сказати. А може, це справджувалось застереження, схоже на прокляття, написане власноруч дячком Авраамом у тому Євангелії: «А що, як хто візьме це Євангеліє із церкви містечка Нобеля, то буде проклятий у віці цьому і віці майбутньому…» Може, тому й храм горів, а так і застереження збувалося?.. Хоча ми й не знаємо долі тих, хто вивіз святиню із Нобеля та їхніх нащадків і, напевно, вже ніколи не дізнаємося. Та існує твердження, що за гріхи, особливо тяжкі перед Богом і церквою, несуть покуту й продовжувачі людського роду.

Але повернуся до того зимового дня, коли архієпископ Рівненський і Острозький Іриней у співслужінні з десятьма священиками освячував відбудовану церкву. Люду Божого тоді набилося до храму так багато, що дехто й гадав: «Чи ж усі вони у нашому селі живуть?» Стояв і я тоді там, не співслужив з отцями, бо ще тільки–но входив у лоно спілкування із Богом. Молився, слухав церковний спів, споглядав за священним дійством і радів. Кинув оком на панікадило, яке напередодні із чоловіками міцно закріплювали під стелою. Воно вигравало всіма барвами веселки. Аж раптом страшна думка кольнула в серце: «Зараз воно впаде!» Звідкіль вона в мене тоді з’явилася, до цього дня не можу зрозуміти. Але згодом, після цієї лихої думки, трапилось страшне. Панікадило й справді, як підрізане ножем, зісковзнуло із затискачів і з кількаметрової висоти упало на аналої із храмовою іконою на ньому. Пригадую очі тоді заплющив, і холодок пробіг спиною: «Звідкіля я це взяв, що воно повинне падати? Хто мені про це нашептав?…»

Тепер, коли читаю в анотації до Євангелія застереження писаря–дячка, не хочу, але мушу прийняти: «Це теж був знак зверху, що першим довідаюсь про існування Нобельського Євангелія і вийду на його слід!» І після цього поставив перед собою мету: обов’язково поїхати до Вільнюса і доторкнутися до Книги життя, у молитві попрохати прощення за усіх предків–земляків, які не зберегли свою святиню, писану руками людськими для них, і, помолившись перед Євангелієм, зняти вікове закляття над селом.

Павло Дубінець і Сергій Чекун були приємно вражені,  коли побачили за кордоном написи українською мовою, – нас там поважають.
Павло Дубінець і Сергій Чекун були приємно вражені, коли побачили за кордоном написи українською мовою, – нас там поважають.

 

 

Вирушили до прибалтики на свято Миколая 

Надія і сподівання мої справдились зовсім неочікувано. Земляк із села Іванчиці Зарічненського району, а тепер житель Рівного Сергій Чекун, з яким до цього ми зовсім були не знайомі, якось зателефонував:

— Отче, читаю в інтернеті ваші розповіді про Нобельське Євангеліє і задумався, а чи справді пишете про наш Нобель?

— Так, Сергію, у цьому помилки не може бути. Іншого Нобеля не тільки на Поліссі, але й у світі не існує! — ​відповідаю.

— То, може, хочете поїхати у Вільнюс і оглянути цю книжку?

— Повірте, це моя найбільша мрія.

А через день дзвонить і пропонує виїхати із дому 19 грудня, одразу після служби на свято Миколая. І вже коли у маршрутці прямував із Морочного до Рівного, раптом зрозумів, що й у цьому є промисел Божий. Адже писалося Євангеліє, на зустріч із яким я їду, для Миколаївської церкви мого села. І саме святий Миколай, який у цей день подарунки діткам по домівках розносив, і нам подарував із Сергієм такий величний дарунок — ​вирушити під Його покровом у подорож і узяти до рук цю святиню…

Хочеться вірити: застереження-закляття дячка-писаря вже не тяжітиме над долею нобельських людей і долею церкви.

Переступаємо поріг бібліотеки Академії наук Литви, цього величного храму зібраних словесних творінь людських, а на серці — ​легка тривога. Проходимо необхідні формальності, трішки блукаємо довжелезними коридорами книгосховища і врешті знаходимо потрібний кабінет. Зустрічають нас привітно, навіть я  б сказав мило, із усмішками на обличчях. Заповнюємо формуляр… І я трішки замешкався, тому першим до рук Євангеліє отримує Сергій. Мій погляд падає і зупиняється на книжці, а серце калатає. Це ж і мої предки так у ті давні роки дивилися, мабуть, на цю святиню зі страхом і благоговінням. Це ж і вони схиляли свої голови, коли на службі Божій читали уривки із нього. Це ж і їхні вуста припадали у поклоні і поцілунку до благовістя Божого! Що і я роблю, бережно беручи із рук товариша книгу. Хрещуся, цілую обкладинку, читаю про себе молитву, і лише тоді спокій і зосередженість оселяються в моїй душі. Сідаємо за стіл і бережно, сторінка за сторінкою, знайомимось зі своєю історією, що передалася нам через століття. Понад 150 років не торкалися руки людини, родом із Нобеля, до цієї унікальної книги. І тепер це дійство відбулося. Хочеться вірити: застереження–закляття дячка–писаря вже не тяжітиме над долею нобельських людей і долею церкви. Для цього я й їхав у Вільнюс як священик, як уродженець і нащадок цього прекрасного поліського села. А ще як і аматор–науковець. Бо ж поглядом своїм прискіпливим вдивлявся, перегортаючи сторінки книжки, відшукував ті особливості рукопису книжного, що був притаманний тому далекому часу. Шукав знайомі слова із говірок нобельських, вчитувався по–новому в церковнослов’янський текст письма.

У Вільнюсі — ​український дух

А далі була довга розмова із панею Ерікою, теперішньою головною хранителькою Євангелія. До речі, пані Еріка по мамі українка, тому деякі слова у розмові в неї звучать українською. І взагалі Вільнюс нас вразив українським духом. Чого хоча б вартий український сквер, висаджений у середмісті древнього городища, одразу за пам’ятником нашому Кобзарю. Саме до Вільно маленьким був вивезений паном Енгельгардтом Тарас Григорович, і з цього міста почались його освітні й творчі шляхи. І ще зупинка автобуса, на якій ми з Сергієм сходили дорогою із аеропорту до готелю, так і називалася — ​«Тарас Шевченко». Почуте оголошення із мегафона міського автобуса приємно торкнулося нашого слуху…

Дізнаємось від Еріки, що минулого року Нобельське Євангеліє побувало в руках реставраторів. Було повністю очищене від вікового бруду, підготовлене до якісного сканування для репринтного перевидання. Про що найбільше і мрію — 500–річний ювілей написання святині. Але для того, щоб якісно сканувати, за розцінками бібліотечних послуг вільнюської книгозбірні, потрібно майже 1000 євро. А ще ж на макетування, на друк та інші витрати, пов’язані з перевиданням. Хочеться вірити, що ці, не такі вже й великі, кошти чи зусиллями держави чи, може, небайдужих благодійників знайдуться і книжка врешті повернеться в Україну, на Полісся, у Нобельську церкву. А ще її перевидання дасть можливість дослідникам–філологам, літературознавцям більш ґрунтовно вивчити культурну та історичну цінність пам’ятки. Гадаю, це видання буде й цікавою культурною візитівкою краю. Воно прикрасить бібліотечну колекцію як знаних книгозбірень, так і приватних. Адже й на сьогодні допоки не відомо більш давньої за віком рукописної збереженої книжки родом із Полісся.

І врешті хочеться вірити, що із поверненням Євангелія на батьківщину розпочнеться історико–культурне відродження древнього Нобеля, яке, на мою думку, уже на часі. Тепер це невеличке село, загублене серед поліських просторів на березі чарівного озера. Але зі славною віковою історією, схожою на історію древньої Пересопниці. Відомо, що її відродження як історико–культурного центру Волині відбулося після ґрунтовного вивчення та популяризації Пересопницького Євангелія. Погляньмо крізь віки на нашу минувшину: в ХVI столітті нам на Волині й Поліссі даровано дві святині, величні церковні книги — ​Пересопницьке Євангеліє на півдні Рівненщини, Нобельське Євангеліє на півночі. Немов із двох кінців світу до нас лине Боже благовістя. І чи не є у цьому своя закономірність, свій промисел Божий. Полісся і Волинь — ​край, багатющий своєю історією, своєю унікальністю, що відкриваються нам у час інформаційних технологій. Я переконаний, що у цьому щось є і не від нас, людей, залежне. До речі, з цим погоджуються й наші колеги, литовські зберігачі Євангелія.

Павло ДУБІНЕЦЬ, настоятель храму Святої великомучениці Параскеви, село Морочне Зарічненського району Рівненської області древній рукопис