Курси НБУ $ 27.01 € 33.52
Коли кіборг Джон стікав кров’ю в Донецькому аеропорту, вдома на Волині його пес вив і виривався з вольєра

Олександр Філюк

Коли кіборг Джон стікав кров’ю в Донецькому аеропорту, вдома на Волині його пес вив і виривався з вольєра

Віктор Михальчук і через три роки після ДАПу в снах рятує закривавлених хлопців

21 січня від вибуху обвалилися останні бетонні опори Донецького аеропорту (ДАП). Кіборг Джон з 80-ї бригади не виходив на зв’язок із рідними вже добу. Перед тим сказав дружині: «Нам усім тут капець». Отримав важке поранення в голову. Отямився, як сепаратисти били і вивертали кишені. Його обміняли найпершим як найважчого. Хтось скаже — ​пощастило. Та щастя вже в тому, що має таку дружину, яка не просто молилася, а шукала однодумців і діяла, щоб визволити чоловіка

Сім’я Михальчуків тепер разом – Анечка з Максимом дочекалися свого тата...
Сім’я Михальчуків тепер разом – Анечка з Максимом дочекалися свого тата...

 «Пріхадітє трупи сваі сабєрать»

— Крив матері хату, а тут приносять повістку. Вже й сам хотів іти воювати, бо служив у ВДВ кулеметником. Пройшов медогляд — ​і на полігон у Яворів. Кажуть, будеш гранатометником, — ​розповідає Віктор Михальчук із села Залісоче Ківерцівського району, як почалася його війна. — ​А через два місяці — ​в Піски, Донецьк. У термінал ДАПу заїжджали на Багатий вечір через блокпости сепаратистів.

Страх у солдатів не можна засуджувати. Але як могли командири кидати своїх важкопоранених? Ми просили підмоги, а по рації кажуть: «Ви панікьори».

— Через ворожі блокпости, щоб потім по них стріляти? — ​перепитую, не второпавши.

— Така якась тактика: вони пропускали нас у ДАП без бою, тільки щоб мали із собою один автомат. «Сєпари» травили нас газом, димом, а 19-го почали підривати стіни. Ми розкопували поранених, зводили барикаду. Після поранення в голову міг би вже їхати з 300-ми (так називають на фронті поранених. — ​Авт.), як ті фраєри, що втікали з цього пекла, — ​Віктор задумується. — ​Страх у солдатів не можна засуджувати. Але як могли командири кидати своїх важкопоранених? Ми просили підмоги, а по рації кажуть: «Ви панікьори». Потім прийшов наказ витягати 74-ту бригаду, ті в машину заскакували, а наші «важкі» з 80-ї стікали кров’ю. Я тягнув і запихав своїх поранених у ту машину (потім удома сотні разів він проживатиме це уві сні, все рятуватиме побратимів, гатячи в рідні стіни, шукаючи прохід. — ​Авт.)

 
 

— Якось на зустрічі одна жінка дякувала, що Вітя так спас її чоловіка, — ​долучається до розмови дружина Оксана. — ​Скільком смертям можна було зарадити, якби частіше забирали 300-х! Іван Вітішин із Тернополя дві доби стікав кров’ю, тримав фото своїх дітей — ​так і помер. «Сєпари» потім зняли загиблих кіборгів на відео, дзвонили з їхніх телефонів рідним: «Пріхадітє трупи сваі сабєрать» — ​і показували знайдені в кишенях знімки. Іванові діти побачили себе на світлинах — ​тата вже не можна було впізнати… Я не могла те відео переглядати, а мати Іванова дивилася і їздила туди по останки сина. — ​Оксана висловлює розпач багатьох дружин і матерів: — ​Для чого було утримувати той скелет ДАПу? Кажуть, стратегічний об’єкт? На якому загинули найкращі сини, але не їхні…

Оксана додзвонилася до чоловіка на Водохреще. Серед страшенного гуркоту Вітя кричав: «Вже нам, маманька, тут всім капець!» Залпом відкинуло телефон. А в новинах передають, що в аеропорту — ​спокійно?! Улюбленець Віті пес Джек тієї ночі вив безперестанку і виривався з вольєра… Він відчував за тисячі кілометрів, що з господарем біда.

— Вранці пішла в церкву сама не своя, — ​розповідає дружина. — ​Кажу батюшці, щось таке Вітя сказав і більше не відповідає… Що робити? Чому вже тоді я не підняла всіх на ноги у мережах, може, якось витягли б хлопців із того пекла?

Віктор прийшов до тями від крику: «Хочеш жити — ​вилазь!» Йому придавило ногу плитою, поряд — ​мертві хлопці, хтось стогнав під завалами. Як з поломаною ногою ліз по тих трубах уверх, де подали руку і перемотали — ​досі дивується, десь бралися неймовірні сили… Каже, адреналін.

«Я відчував, що мене весь час щось тримало на цьому світі»

– 21-го пролунав потужний вибух. З наших шести «важких» до ранку вижили троє: Остапчик, Стас і я, — ​розповідає Віктор. — ​Після того, як упали стіни ДАПу, «сєпари» довго до нас не підходили, боялися, що будемо відбиватися. Пам’ятаю, вкололи знеболювальне, розрізали «броніка», винесли надвір і шманали кишені. В правій знайшли складений чорно-червоний прапор (взяв колись в Пісках на згадку в хлопців із «Правого сектору»). «Расстрєлять!» — ​закричав один «сєпар», а другий з іншої кишені витягнув іконку і фотки дітей: «Дєті єсть, пусть живьот». ​Я відчував, що мене весь час щось тримало на цьому світі, — ​каже Віктор.

Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту».
Нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту».

 — Колись він усвідомить, що то його Бог беріг, — ​додає дружина. — ​Я тут цілий місяць з колін не вставала.

Другу групу інвалідності дали на рік спочатку, а потім ще на два роки, наче щось може змінитися… Пропонували третю пожиттєво, а я кажу: «Забрали здорового чоловіка, який будував хати, утримував двох дітей, а тепер все впало на мої плечі і ще йому третю групу — ​загальне захворювання?

— Звісили мені з кишені того прапора, пригрозили: «Только снімєш — ​расстрєляєм», — ​продовжує Віктор. — ​Мене трясло в гарячці і вже було все одно. Нас привезли на площу і наказали: «На калєні!» Я не став, вдарили по ногах. «Правосєк! Расстрєлять!» — ​кричали. Тут полонений Тарас Колодій каже, що я не з «правосєків», його за це — ​по голові, а як почули ще галицький акцент, то прострочили автоматну чергу над нами. Любомир розповідав, що мене дуже били, але я не пам’ятаю — ​втратив свідомість. Тоді приїхала «швидка». Мене й інших «важких» закинули й повезли в Донецьку лікарню. Там лежали цивільні, поранені після обстрілів. Один лікар казав: «Я б тебя на кусочкі парєзал, укроп, єслі б нє клятва Гіппократа». Інший дізнався, що я з Луцька, згадав свого колегу, запитав номер телефона до рідних.

Оксана пригадує, як серед ночі задзвонив мобільний: «Ваш муж у нас в Донєцкой больніце». Спросоння вона нагрубіянила: «Де — ​у нас? Вітя захищає аеропорт!» Там кинули трубку: якщо жінка не вибачиться, оперувати її чоловіка не будуть. «Пусть подихаєт!» — ​згадує Віктор. Оксана телефонувала волонтерам, вирішили терміново зв’язувалися з лікарнею. Допомогла громадська організація «Патріот» Миколи Золотаренка. Волонтери проробили грандіозну операцію для врятування кіборга Джона! Лікарню охороняли бойовики, але до Віті приходили цивільні і мовчки передавали їжу. Деякі лікарі навіть на прощання тиснути руку кіборгу.

Отець Павло не думав про небезпеку — ​знав, що повинен допомогти

ГО «Патріот» домовляється про обмін полонених за такою схемою: віддати матері сина, але їхала дружина. Ніхто не знав, як відбуватиметься це визволення. Через блокпости окупованої території краще їхати зі священиком, сказали волонтери. Коли отець Павло дізнався, що потрібно визволяти односельчанина Віктора Михальчука з полону, то, не вагаючись, узяв власне авто і ні копійки з родини навіть на бензин, відслужив молебень у Стрітенській церкві села Залісоче — ​і в дорогу. Оксана розповідає, як просила прощення в матінки Вікторії, яка днями поховала батька і була вагітна четвертою дитинкою, бо ж у цій дорозі що завгодно може бути. Але та ще й насварила за такі думки. Односельчани зносили гроші, їхати зголосилися Сашко Рябушин на зміну водієві-священику і Юрій Панюшкін. Оксана досі їм вдячна за підтримку.

Той випадок, коли священика хочеться назвати найкращим другом.
Той випадок, коли священика хочеться назвати найкращим другом.

 — Під Полтавою нам зателефонували, що обміну не буде, щоб ми верталися. Загинуло багато бойовиків і Захарченко передумав видавати кіборга, — ​розповідає Оксана.

9 днів пробув Віктор у Донецькій лікарні, а дружина, священик та друзі надіялися і чекали п’ять днів у Слов’янську. Нарешті домовилися обміняли кіборга на «сепарського» наводчика. Але не поїхали одразу передавати рідним, а звернули в Курахово — ​за 150 кілометрів, щоб журналісти «СТБ» зняли сюжет, як СБУ визволяє кіборга з полону.

Дорога сірою зоною — ​у метрових вибоїнах, двічі глохло авто, але все обійшлося, і наші герої повернулися додому. А там — ​численні операції й лікування, довгі безсонні ночі. Півроку перелякані діти, які раніше засинали біля тата, втікали на ніч до бабусі. Оксана колола чоловікові заспокійливе, медсестра крапельниці ставила.

— Тільки цього року живемо, став щось розказувати, а два роки був кошмар, — ​розповідає Оксана. — ​І не знаю, чи витримала б, аби не отець Павло і матушка, друзі, які не кликали заливати горе чаркою, а підтримували морально.

Двічі поломана нога якось зрослася, за дві операції лікарі зібрали роздроблену руку, в голову поставили пластину, та не повернули Віктору здоров’я. Все тіло кіборга прошите рубцями від осколків, нашпиговане залізом, наче дійсно ​то не людина, а робот.

— Виймаю з тіла осколки і складаю на підвіконні, як пазли. Може, колись щось складу з того аеропорту, — ​жартує наш кіборг чорним гумором.

— Перед війною перекривав дахи, клав плитку, робив ремонти. Тепер пробував клеїти шпалери — ​голова крутиться, — ​бідкається дружина. — ​Другу групу інвалідності дали на рік спочатку, а потім ще на два роки, наче щось може змінитися… Пропонували третю пожиттєво, а я кажу: «Забрали здорового чоловіка, який будував хати, утримував двох дітей, а тепер все впало на мої плечі і ще йому третю групу — ​загальне захворювання?

Найбільше дорожить Віктор нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та орденом «За мужність», а дружина називає найбільшою нагородою те, що повернувся живим.

— Якщо вже й шукати в цій історії позитив, то Віктор через те пекло прийшов до Бога. На Водохреще серед перших занурювався в освячену воду. Навіть грав у різдвяному вертепі. Добрий він чоловік, — ​розмірковує отець Павло.

Те Водохреще 2015-го для кіборга Джона і його побратимів стало вогняним. І скільки то часу має спливти, щоб змити спогади й сни, у яких він витягує з-під обвалів закривавлених хлопців? А скільки ще треба вогнехрещ тим, що зверху, аби почали цінувати людей, а не гроші?

На виході тисну легенько роздроблену й зібрану руку кіборга. Погоджуюся з його дружиною: «У нас правди не визнають, у нас і війни немає, тільки здорові чоловіки гинуть і військові генерали десь беруться…»