Півстоліття у медицині хірурга Ростислава Вдовіна - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.91 € 33.15
Півстоліття у медицині хірурга Ростислава Вдовіна

Ростислав Петрович уболіває за кожного свого пацієнта.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Півстоліття у медицині хірурга Ростислава Вдовіна

Завтра авторитетному лікарю Волинського обласного дитячого територіального медичного об’єднання виповнюється 70. Працюючи у системі охорони здоров’я з 1968 року, наш співрозмовник щиро вболіває за теперішній стан справ у галузі,  за доступність і якість допомоги хворим. Отож слово — ​ювіляру

Першу операцію зробив у 20

Після закінчення медучилища працював я фельдшером «швидкої» у Маневицькому ра­­йоні. Як сьогодні пам’ятаю, викликали у село Гораймівку до вагітної, в якої почалися перейми. Приїхали — ​бачу, не довеземо жінку до райлікарні, треба приймати пологи на місці. А вони виявилися ускладненими. Я потами сходив над тією породіллею, зі страху ледь не посивів. То було таке «бойове хрещення», якого не забути. Але і маму, і дитинку вдалося врятувати. Певне, з того часу Бог і присудив мені бути хірургом. Тільки ж система медичної освіти у радянські часи прямою дорогою йти до мрії не давала. Щоб вступити до інституту з першого разу, пішов на педіатричний факультет, бо там був найменший конкурс і «голод» на хлопців.

Став хірургом без блату

У часи мого студентства дехто пробивався у медінститут упродовж 5–6 років, дехто шукав обхідні шляхи. У нас на факультеті був свій майже професійний вокально-інструментальний ансамбль, хлопці між спробами вступити тривалий час грали у Львові в ресторані, збирали гроші «на науку». І навчалися ми не з-під палки. Я йшов на диплом із відзнакою, у самодіяльності брав участь, співав у тому ж таки ансамблі, відвідував різні гуртки, був активістом — ​і згодом мене вибрали громадським деканом курсу. Напевне, Всевишній розпорядився, винагородив за старання, бо коли я закінчував п’ятий курс, уперше міністерство запровадило субординатуру з дитячої хірургії. Мені, синові простого залізничника із села Колодниця, що поблизу Ковеля, разом із кількома вибраними, чиї батьки були при солідних посадах, дали змогу реалізувати заповітне бажання — ​стати хірургом.

Молодому лікарю або нічого їсти, або ніколи…

Моя двоюрідна сестра Марія Вдовіна, яка тоді працювала головним лікарем Ковельської дитячої лікарні, перспективи молодого спеціаліста змалювала так: «Будеш працювати на оклад — ​не матимеш чого їсти, а як на півтора — ​не будеш мати коли присісти». Так було в часи мого професійного становлення, так і тепер. Технології в медицині рвонули вперед, рівняємося на Європу, а платять українському молодому спеціалістові стільки ж, як прибиральниці. Не дивно, що випускників уже з інтернатури зваблюють за кордон. У нас у відділенні гнійної хірургії працюють і лікарі поважного віку, і дуже перспективна молодь. Не конкуруємо, а кооперуємо зусилля, у старших — досвід, у молодих — ​інтерес до новітнього. Взяти нашого В’ячеслава Дидюка: знає іноземні мови, стажувався у Франції, любить свою роботу. Чому держава не дорожить такими фахівцями?

Так, сьогодні потрібні зміни, але якщо мета реформ — ​зекономити на фінансуванні, то про яке поліпшення мова?

Скальпеля на портфель не міняв

Попрацював я дитячим хірургом спочатку в Ковелі, а потім у Луцьку кілька років, тільки увійшов «у смак», а тут запропонували посаду заступника головного лікаря обласної лікарні з поліклінічної роботи. Погодився з умовою, що буду поєднувати «паперову діяльність» із хірургічною практикою. Звіти, доповіді мені давалися легко, бо я завжди дружив зі словом, навіть вірші писав. Але за сім літ рутинної служби зрозумів, що скальпеля на портфель міняти не хочу. Як мали відкривати нашу обласну дитячу лікарню, попросився, щоб узяли рядовим хірургом. «Побудь начмедом, поки обживетеся», — ​сказали в облздороввідділі. І я півроку «збирав» у лікувальних закладах області, «вибивав» усе необхідне для нормального функціонування лікарні: від ложок і пелюшок до інструментів та обладнання. А тоді поставив питання руба: «Відпускайте у хірургію!»

«Оперували сина, допоможіть і внукові»

Можна сказати, що через мої руки пройшло уже три покоління волинян. Телефонує якось до мене жителька поліського району: «Я 20 років тому лежала у вашому відділенні з маленьким сином, ви йому робили операцію. Тепер таку саму біду маю з онуком. Лікарі мені кажуть, що всі немовлята молоко «вертають», заспокоюють, але ж я це вже проходила. Прийміть нас». Привезли дитину, обстежили — ​справді, пілоростеноз, без хірургічного втручання не обійтися. До 10 таких випадків маємо щороку. На жаль, лікарі на місцях не завжди вчасно можуть запідозрити цю патологію, при якій через заблокований вихід із шлуночка їжа не може засвоюватися, іноді доходить до виснаження. Добре, що бабуся виявилася з характером. Але частіше доводиться стикатися з наслідками байдужого, безвідповідального ставлення до здоров’я дітей. Я 14 років завідував відділенням гнійної хірургії, а працюю в ньому вже 30 літ і бачу, що сьогодні стає більше хворих із перитонітами, бо батьки через безгрошів’я пізно звертаються за допомогою, чекають, що «саме пройде». А потім і діти страждають, і родина стягується на лікування з останнього.

Реформувати — ​не означає «руйнувати»

Думаю, через якийсь час ми з ностальгією будемо згадувати стару систему охорони здоров’я Семашка, за якої пройшло життя мого покоління лікарів і пацієнтів. Так, сьогодні потрібні зміни, але якщо мета реформ — ​зекономити на фінансуванні, то про яке поліпшення мова? Сімейні лікарі не готові опікуватися дітьми, педіатрів бракує, в екстреній медичній допомозі пропонують відмовитися від лікарських бригад, замінивши їх парамедиками, і далеко не на всі виклики «швидкі» виїжджатимуть. Як же у такій ситуації можуть бути спокійними мами у віддалених селах? Уже тепер важко достукатися до фахівців райлікарень, які не поспішають скеровувати пацієнтів на операції, хоча потреба очевидна. Скажімо, у хлопчиків буває синдром «гострої калитки», спричинений або перекрутом гідатиди, або самого яєчка. У таких випадках без своєчасної операції може настати некроз яєчка і доведеться його ампутувати. Нащо ж калічити майбутніх чоловіків? Це — ​один приклад із багатьох. У нас в лікарні сьогодні є необхідне обладнання, є кваліфіковані хірурги, які освоюють сучасні методи лікування. І систему охорони здоров’я треба вдосконалювати, а не руйнувати.

Записала Галина Світліковська.