У Борщівці вміють не лише смачний борщ варити - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.93 € 33.28
У Борщівці вміють не лише смачний борщ варити

Сільський зимовий пейзаж.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

У Борщівці вміють не лише смачний борщ варити

126 чоловік — ​така кількість населення у цьому маленькому селі, що у Ковельському районі. Тут усього 38 хат, у яких, як мовиться, є жива душа, а 20 уже стоять пусткою — ​хтось помер, інший покинув рідне місце як неперспективне. Ми зустрілися з тими, хто зберіг і береже свою малу батьківщину, — ​з людьми хазяйновитими, добрими і щирими

«Переживають люди, щоб медична реформа «не з’їла» наш фельдшерсько-акушерський пункт»

Почувши, що ми хочемо побувати у Борщівці, виконувач обов’язків старости Голобської селищної ради Віталій Мартинець каже:
— Це найменше і найвіддаленіше із 6 сіл колишньої Поповичівської сільської ради, яку я очолював (вона увійшла до Голобського об’єднання територіальних громад). Хоча, якщо про побутові умови говорити, то тут і газ є. Тим часом і більші наші населені пункти — ​Свидники, Малий Порськ — ​не газифіковані. Правда, при нинішніх цінах на це паливо люди все частіше надають перевагу дровам, брикету. Донедавна у Борщівці була початкова школа. З вересня 2013 року роботу її призупинено. Тож приміщення — ​просторе, гарне, відкрите у 1999-му — ​стоїть без діла.

Завідувачка ФАПу Олена Кропива і молодша медсестра Віра Фіщук.
Завідувачка ФАПу Олена Кропива і молодша медсестра Віра Фіщук.

 Коли школу не закрили, а «призупинили», то, напевно, є надія, що вона з часом знову запрацює. З приводу цього Віталій Анастасійович висловився так:

— Стверджувати це не берусь, оскільки поки що перспективи на кращу демографічну ситуацію не видно. Зараз у селі лише одна дитина віком до року, четверо — ​до шести літ. Дев’ять хлопчиків і дівчаток шкільного віку доїжджають на уроки у навчальний заклад Великого Порська.

А в тому просторому і гарному приміщенні, де була початкова школа, лише дві кімнати, як мовиться, при ділі. Тут працює фельдшерсько-акушерський пункт. Його завідувачка Олена Кропива — ​місцева. Свого часу закінчила Ковельський медичний коледж і повернулася на роботу в рідну Борщівку. Мова зайшла про реформу в галузі охорони здоров’я — ​що чекають від неї в селі? Наша співбесідниця сказала:

Роман Казмірчук: «Ремесло не складне — аби захотів, то освоїш».
Роман Казмірчук: «Ремесло не складне — аби захотів, то освоїш».

 — Хочеться сподіватися на краще. Але знаю, що планується скорочення. Надіюся, нас це не торкнеться. Люди переживають, щоб медична реформа «не з’їла» нашого ФАПу, який їм дуже потрібний, бо ж добре, як на місці можна отримати допомогу. Ось і сьогодні була у найстарішої жительки — ​87-річної Анастасії Козачук. Вона сама заходить тиск поміряти, якісь ліки купити. Але у зв’язку з погодними умовами (якраз були морозні дні. — ​Авт.) не ризикує з хати виходити, бо дорога слизька. Тож попросила через людей, щоб я заглянула до неї. Є у нас аптечний пункт. Співпрацюємо з Ковельським медичним територіальним об’єднанням — ​під реалізацію беремо найнеобхідніші препарати.

Виконувач обов’язків старости Віталій Мартинець думає, як використати сповна приміщення школи.

— Може, візьмемося за розвиток зеленого туризму, — ​каже він. — ​Село ж гарне, поряд — ​Стохід. Сюди міські люди (з Луцька, Ковеля) могли б приїжджати на відпочинок. Є де порибалити, гриби, ягоди позбирати. Ще один варіант — ​розмістити тут і клуб, який поки що у старенькому приміщенні.

І вже перше наше враження таке: Борщівка — ​село віддалене, але воно не забуте, як кажуть, Богом і людьми. З 1998 року тут є і храм — ​спільними зусиллями громада збудувала. І тепер кожну другу неділю правиться служба (отець Анатолій має ще приходи у Великому Порську та Жмудчі).

«А ми звикли уже, то нам тут добре живеться»

У селі привернули увагу  приміщення колишніх ферм. Роман Казмірчук, в оселю якого ми завітали, при згадці про них каже:
— Колись там мукало, а тепер… Землю, людські паї орендує власник фірми «Вілія» Євген Дудка. А тваринництва вже давно нема. Один кінь ще пару років тому стояв на бригаді, то при потребі можна було його взяти для роботи чи якоїсь поїздки. Але вже і його збули, а може, пропав. Зате у власності борщівців — ​19 коників якось нарахував. Я теж хотів завести собі такого помічника. Вже й конюшню зробив, але хвороби обсіли — ​не один рік із лікарні не вилазив, то не до цього було.

Анатолій Кривальчук воював в Афганістані, а його син захищав цілісність України в зоні АТО.
Анатолій Кривальчук воював в Афганістані, а його син захищав цілісність України в зоні АТО.

 А щодо того, як живеться у такому віддаленому селі, Роман Федосійович мовив:

— А ми звикли, то нам і добре. Як уже треба добиратися до сільради, чи тепер — ​селищної ради — ​в якихось справах, то гірше. Раніше хоч машини не мав, але був мотоцикл напохваті — ​сів і поїхав. А тепер до графіка маршрутки треба прилаштовуватися, яка, на жаль, ходить з перебоями. Виручає ще шкільний автобус.

Чоловік усе життя пропрацював механізатором, його дружина Софія Антонівна — ​у ланці. Вони виростили п’ятеро дітей. І хоча Роману Федосійовичу за 80, та й сьогодні не може сидіти, склавши руки. З’ясувалося, що, уже вийшовши на пенсію, він від сусідів («Федося і Миколи — ​старших чоловіків, яких нині нема в живих») навчився кошики плести.

— Влітку то є чим зайнятися, бо ще корову тримаємо, треба сіна надбати. А зимою — ​хіба сидіти в хаті. Але ж то які дні довгі! Ось і виручає це заняття. Є якась розривка.

Подальша наша розмова — ​на літній кухні, яка служить і майстернею. Тут ми побачили готові кошики і мали можливість поспостерігати, як лоза підкоряється майстрові.

— Ремесло не складне, аби захотів — ​то освоїш, — ​каже Роман Федосійович, прибиваючи до колодки вже сплетене дно майбутнього кошика і закріплюючи грубші лозини для його каркасу.

Ось такий імпровізований майстер-клас. Ще зимової пори чоловік заготовляє матеріал для кошиків.

Майже 63 роки живуть у парі Володимир і Анастасія Киричуки.
Майже 63 роки живуть у парі Володимир і Анастасія Киричуки.

 — Аби морозу не було, — ​пояснює він, — ​бо тоді лоза ламатиметься. Так би не пішов на прогулянку, не побродив на природі, а по лозу — ​інша справа.

Часом і дружина йде з ним у заплаву Стоходу, де верболозу вдосталь. Так їй спокійніше за чоловіка, який може й до вечора не вертатись.

— А то ж уже старість, — ​ділиться наболілим жінка. — ​Як забариться, то думка мучить: «Може, де впав?» Без роботи чоловікові нудно. Он як свята були, то не раз чула: «Швидше б уже вони закінчувались, бо нема де подітися».

На базар із кошиками Роману Федосійовичу не треба їхати — ​вдома свої люди розбирають. Хтось купить, а комусь майстер таким «бартером» віддячить за допомогу в хазяйстві, за те, що коником щось підвезе. А що вже руку набив, то може і два кошики за день сплести. Аби заготовки були.

«На цій війні  ще страшніше, як було в Афганістані»

— Є у Борщівці сім’я, — ​каже наш попутник Віталій Мартинець, — ​у якій для вас — ​не одна тема для розмови. Це — ​Кривальчуки. Вони — ​господарі на все село. А ще тут в одній хаті зустрінете і батька-афганця, і сина — ​учасника АТО. Аби тільки вдома були, бо ж возять на базар до Ковеля молоко від своїх чотирьох корів. То, може, ще не вернулись.

Нам пощастило. Анатолій Кривальчук і його дружина Марія якраз приїхали додому. Тож ми мали можливість поспілкуватися з ними. Перш, звичайно, про найбільш наболіле — ​про війну. У 1980-х роках через вогняне пекло пройшов глава сімейства. А ось тепер і син Іван «понюхав» пороху.

І вже перше наше враження таке: Борщівка — ​село віддалене, але воно не забуте, як кажуть, Богом і людьми. З 1998 року тут є і храм — ​спільними зусиллями громада збудувала.

— Ще 18 літ я не мав, — ​розповідає чоловік, — ​як призвали мене на строкову службу. Тоді й потрапив до Афганістану. Хоч я не знав, куди відправлять. А завезли наш 101-й мотострілецький полк в афганське місто Герат. Здогадалися, що їдемо воювати, коли прибули у Кушку — ​крайню точку Радянського Союзу.

Про те, що це за війна і чому Союз вліз в Афганістан зі своєю допомогою, тоді Анатолій і такі, як він, жовтороті солдатики не задумувалися. Це була велика політика, яку вирішували державні мужі. Був наказ — ​і його виконували, не чекаючи якихось пояснень.

— Це вже потім, коли Горбачов вивів війська, — ​каже чоловік, — ​заговорили, що ця десятилітня війна нікому не була потрібна. Тільки людські життя забрала і покалічила багатьох. Зараз хлопці йдуть захищати свою державу. Цим і відрізняється війна на Сході України від афганської. Хоч вона ще страшніша. Бо в Афганістані чим воювали? Автоматами, гранатометами, ну ще кулеметами. Ото і все. А в зоні АТО проти наших військових хіба що ядерної зброї не використовують.

Слава Богу, тішаться батьки, що син повернувся живим і здоровим. Сам Іван, який служив у 14-й окремій механізованій бригаді і пробув в АТО 10 місяців (а ще 5 тривало навчання на полігоні), говорить:

— Я був у підрозділі артилерійської розвідки. На щастя, всі вижили.

Як учасник АТО, він, за його словами, вже і два гектари землі — ​сільгоспугіддя — одержав. Довго, півтора року документи оформляли, але нарешті папери готові. Тож навесні Кривальчуки оброблятимуть уже не 10 гектарів, а 12.

— А почалося з того, що розвалився колгосп, — ​каже глава сімейства, — ​і треба було думати, як далі жити. Забрали паї, завели корів і почали хазяйнувати.

Чоловік пригадав свого діда, який жив у селі Берегове Рожищенського району (звідти батько родом) і за Польщі теж працював на землі. Тепер уже ясно, звідки жилка господаря.

«У війну наше село поляки спалили»

Звичайно, спілкуючись із борщівцями мова заходила про те, чого ж так зветься село, коли його перейменували, адже за Польщі це була Вілька Порська. Жінки припрошували скуштувати борщу, а ось щодо подробиць, які нас цікавили, то не мали ніяких версій. Так було аж поки ми не зустрілися із Володимиром і Анастасією Киричуками.

— Ми жили на хуторі Діброва, — ​розповідає чоловік. — ​Там була польська колонія і наша одна хата — ​українців. А село звалося Вількою Порською. Сюди ми перебралися десь у 1948 році. Тоді воно, як пригадую, і стало Борщівкою. А чому так назвали? Кажуть, голова Голобського райвиконкому Зайченко (тоді ще був Голобський район) борщ дуже любив, і його тут ним пригощали. Тож коли дійшло до зміни назви (слово «вілька» зменшене від польського «воля». — ​Авт.), то іншого нічого не придумав, як Борщівка. Чи так це було, чи ні — ​хтозна. За що купив, за те і продаю. Ми до війни жили з поляками так дружно, як з українцями. Батько грав на скрипці, то поляки приходили по вечорах на танці. А потім таке сталося, що до різні дійшло.

Чоловік і сьогодні не може без хвилювання згадувати про пережиту трагедію, яка спіткала їхню родину у 1943-му.

— Тоді ми жили у Великому Порську — ​то в одного, то в другого дядька (німці вигнали з хутора, бо там аеродром був), — ​розповідає. — ​У цьому селі батька поляки і забили — ​вважай, замордували його з двома кумами з Великого Порська. Там його і похоронили. У війну Вільку Порську поляки спалили. Пару хат тільки залишилося. То вже як совєти з хуторів людей позганяли, село наново було відбудовано.

Володимир Давидович покидав рідний куток усього двічі. Уперше — ​коли їздив у Челябінськ, вчився там у ФЗО на тесляра. Вдруге — ​коли в армію на три роки забрали.

Як він ішов служити, то, пригадує подружжя, найстарша донька вже була. А всього у Киричуків п’ятеро дітей.

— От тільки жодне в селі не зосталося, — ​каже Анастасія Павлівна. — ​Добре, що онука Галя (по синові, що в Голобах живе) сюди заміж вийшла, то вона нас доглядає, ніби рідна дитина.

Дай, Боже, як кажуть Киричуки, ще однієї весни дочекатися. Травень у них багатий на гарні події — ​Володимир Давидович і Анастасія Павлівна народилися в цьому місяці і весілля теж справляли відразу після весняного Миколи.

— Тоді вже діти всі з’їжджаються до нас, щоб привітати, — ​каже жінка. — ​Хочеться пожити, потішитися онуками, правнуками. Але не знаєш, скільки Богом зазначено…

Ми ж бажаємо своїм героям ще не одної весни дочекатися у парі.