Робити дурниці забороняють очі загиблих побратимів

Точніше про тих, хто вижив, і яких до 20 лютого називали злочинцями, а після 20–го — героями. Правда, недовго, бо суспільство швидко відправило їх на війну. І вони їхали й поверталися, на щастя, живими. Опісля крикливі земляки вимагали наводити лад на мирній частині України — і вони починали це робити, хто як міг — у політиці, владі, громадському житті, бізнесі. Але за що б вони не бралися, крикливим усе було не так. Як треба — вони не знали, але шукали камінь спотикання і бачили зраду у кожній дії. Зручно не помічати власного лайна, в якому загруз давно, краще плюнути в спину тому, хто попереду: «В тебе нічого не вийде!»

За що б вони не бралися, крикливим усе було не так. Але як треба — вони не знали.

Вранці 20.02.14 на Інститутській нас було від сили тисяча. Зараз складається враження, що кожен другий українець забирав автомати у беркутівців 20 лютого. Інші були прикуті до екранів телевізорів у надії, що ніхто не загине. Але ворог підлий і сталося не так… Потім були сльози, співчуття, але теж не довго, чомусь люди влаштовані так, що поки горе не постукає в їхні двері, їм важко зрозуміти тих, до кого воно вже прийшло.

Звідки така ницість щодо тих, хто ще недавно був надією? Чому не підставити своє плече, допомогти, стати разом і працювати, не важливо в якій сфері? Прикро, що багато «активістів» і політиків зараз маніпулюють ідеями й гаслами, за які гинули прості щирі хлопці. А тим, які вціліли, вірити не хочуть. Принижують, щоб ствердитися самим. Так легше… На своєму шляху від студента–революціонера до поліцейського я робив багато помилок. Але я їх обдумував і старався більше не повторювати. Робити дурниці мені забороняють очі загиблих побратимів. Вони дивляться на мене з книг, екранів, моніторів, бронзи, граніту, даючи силу жити і робити свою роботу всупереч усьому.

Сергій МЕРЧУК,
учасник Революції гідності, начальник патрульної поліції Рівного, на своїй сторінці у Facebook