«Розплела свою чорну косу, і сокиру дала: «Відітни»…

Коса

Я сказав собі так: «Ти не зодчий цих стін.

Ти народжений жінкою в муках, ти син

нерозумний, що падав і падав».

І було мені так: ранок, вечір — одне.

Ті забули мене, що любили мене.

Я упав. Я зламався. Я зрадив.

Не провал, не обвал, не сповзання, не зсув…

Я прозріння й не знав. Я натхнення забув.

Дні і ночі зімкнулися в коло.

Доки маски міняли мої вчителі

для нової маланки на рідній землі,

я згадав, що скінчилася школа,

і сказав собі так: «Ти не зодчий цих стін.

Тобі вистачить власних провин і колін

тільки впасти, а це не поможе –

забагато, кого вже ніщо не спасе.

Навіть вітер, що зносить, несе й не знесе,

бо куди нас позносити, Боже?»

І було мені так: ранок, вечір — одне.

Соломинка, яка ще тримала мене,

стала тоншою за соломинку.

І сказав я собі: «Так було й буде так».

І тоді розповів мені сивий вояк

восени, уночі, про жінку.

Зимували вони у землі. Не одна

є зимарка у горах самотня й сумна,

але їм у зимарці — не можна,

їм — лише у землі. І не день і не два…

Та настане весна. І настане трава.

І настане ловитва безбожна.

З ними жінка була. У землі розплела

свою чорну косу. І сокиру дала

найгрізнішому в руки: «Не хочу.

Відітни». Той узяв. Озирнувся, як тать.

Зблід. Немов йому шию біленьку рубать.

І промовив, заплющивши очі:

«Я чесатиму сам.

Скільки треба. Засни».

«Відітни» — вона плаче.

А він до весни

чеше косу. Розчісує косу.

Хай усе на землі у крові і в золі –

є живі і в землі! І між ними в землі

він розчісує чорноволосу.

По війні десять літ — у землі десять літ

зимували. Щоб знову піднятись на світ, –

розчеши чорну косу, вояче!

Настарай за ці зими на землю дощу!

(Так він чеше — як плаче й не чути плачу)

Хай ніхто під землею не плаче!

(Косу чеше!) Не дасть вона спати змії.

Скине іскри свої у долоні твої –

ще забавиться доля з тобою!

Ти вже рвешся на світ?

Ти на цей не спіши.

Чорну косу чеши. Чорну косу чеши.

Твердь, як смерть, над тобою з косою.

А весна захлинається!

Тепла, як грудь

у землі — аж потоки над вами ревуть!

Хай ревуть. Скоро стане їм легше –

вийде жінка на сонце!

На перші громи!

Поможи їй — волосся на руки візьми.

Хай сама в перших травах розчеше.

Що потому, вояче?

«Потому нема.

Чи цікавить геройство?

тортури? тюрма?

Може, зрада? відступництво? Може,

доля кожного з нас аж по нинішній час?

Міг би я розказати про кожного з нас,

але це тобі не допоможе».