Курси НБУ $ 28.12 € 32.81
Святе малювання  Катерини Білокур

Її квіти мов живі. Майстриня ніколи їх і не зривала: сідала поблизу і змальовувала, а потім підписувала «Малювала з натури Катерина Білокур».

Волинь-нова

Святе малювання Катерини Білокур

Якби вона народилася, приміром, у Франції, то щасливо почивала би на лаврах, зітканих із її таланту й уміння по–квітковому бачити світ. Але вона знайшлася в Україні, у родині селян, самотужки вчилася читати і писати, а тоді й створювати картини — ​і скільки жила, стільки боролася за право малювати

…Побачивши на виставці у Луврі полотна селянки–самоучки, славетний художник Пабло Пікассо надовго завмер, а тоді проказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили би заговорити про неї цілий світ!» 54–літня Катерина Білокур, а йдеться про неї, мешкала тоді у рідному селі…

«Якби у мене була можливість хоч годин дві–три на день помалювати, то я б лічила за щастя. А то проходять дні, тижні, місяці і роки, а я, Боже мій, та яку б же я за той час виконала красу, які прекрасні твори! А я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, лежать фарби, а я ось ношу в хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч… І я січас не художник, а попелюшка».

«Щастя» (Лелеки принесли дитинку). Цю картину 50–літня художниця плекала довго і не хотіла нікому показувати.
«Щастя» (Лелеки принесли дитинку). Цю картину 50–літня художниця плекала довго і не хотіла нікому показувати.

 

…Сім’я Білокурів, селян із Полтавщини (з Богданівки Пирятинського повіту — ​нинішній Яготинський район Київщини), мала трійко дітей, хлопців і дівчинку. Катруся побачила світ морозяного грудневого ранку 1900 року. Її майбутнє, як і більшості сільських жінок, було уже сплановано: прядка, господарство, чоловік, купа дітей. А вона, бувало, вкраде у мами шматочок полотна і намалює вуглинкою щось, випере — ​і знову намалює. Аж якогось дня батьки з прикрістю виявили, що донька заповнила чудернацькими малюнками цілий зошит брата… Як посміла малювати?! Та таку ж і ніхто не посватає!.. Вона страждала, бо й так знала одну роботу: навіть у школу не пішла — ​батьки, побачивши, що за тиждень опанувала буквар, зекономили.

«Цар–колос» виставляли у паризькому Луврі.  Після крадіжки полотно відтворювала двічі, але казала, що саме на першому, створеному голодного 1947-го,  колосся особливе.
«Цар–колос» виставляли у паризькому Луврі. Після крадіжки полотно відтворювала двічі, але казала, що саме на першому, створеному голодного 1947-го, колосся особливе.

 

«І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку…» І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта…»

Побачивши на виставці у Луврі полотна селянки–самоучки, славетний художник Пабло Пікассо надовго завмер, а тоді проказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили би заговорити про неї цілий світ!»

Саме через її брак на картини Катерини і глянути не захочуть у художньому технікумі, не візьмуть і в театральне училище, хоч була вродливою і мала досвід виступів на сцені. Повернулася у село, знову доводила батькам, що мусить малювати. І знову відчувала тільки зневагу до «неселянського» хисту. Врешті не витримала — ​вирішила втопитися, зайшла у крижану ріку… та побачив брат, і Катерину впросили жити… Після того навічно простудила ноги, але і здобула дозвіл батьків на малювання: «Ну малюй, будь ти проклята!» Сама виготовляла пензлі, фарби, навчилася грунтувати полотно (допоміг один іконописець), порала господарство і аж тоді поринала з головою у свій квітковий дивосвіт: квіти розуміли її ліпше за людей, тому й вимальовувала кожнісіньку пелюсточку, ходила невідь–куди, аби відтворити конвалію, зловити спекотну жагу і сутінковий придих. («Та начебто аж посхиляються до мене та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти».) Ще мала Катря надію, що, окрім квітів, її зрозуміє наречений, та сподівалася недовго…

«Коли я тому, з ким була думка одружитись, сказала, що, мов, хоч і піду за тебе заміж, а учитись малювати буду, а він почав мене висміювати і доказувати, що це неможливо (… щоб неосвічена селянка та й стала художником — ​та такого в світі ще не було!), а я вперлась та і кажу, що буду учитись і художником, хоч на старість літ, буду, буду — ​і все! … Хотілось піти у поле, зчепити руки на голові — ​і не плакати, не голосити, а сірим вовком вити!..»

Автопортрет 1955 року. «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту».
Автопортрет 1955 року. «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту».

 

Головне бажання Катерини — ​щоб оцінили її як художника — ​збулося. Доля послала випадок: жінка почула по радіо пісню про калину співачки Оксани Петрусенко та написала їй про себе. До листа доклала ще й шматочок полотна із намальованою гілочкою калини. Вона зворушила Петрусенко настільки, що поїхав у село посланець — ​і не міг довго відірватися від картин у її кімнатці, і віри не йняв, що таке творить невчена сільська жінка… А Катерина тамувала збудження від того, що таки не самотня у тому прекрасному світі, який подарував сам Господь. Їй уже було 40 літ, коли її картини презентують на виставці у Полтаві та Києві. Саме тоді вона впер-

ше (!) їде до Києва, до Москви — ​як заворожена ходить картинними галереями, нею цікавляться інші художники. Аж тоді життя стає теплішим: вона малює ще більше. (На жаль, в роки війни більшість робіт мисткині загинула разом із Полтавським музеєм.) У 56 літ їй присвоєно звання народного художника УРСР. На той час уже має достатньо друзів–митців, яким пише і пише листи, розкриваючи ту пристрасну Катерину, яку довгі роки ховала за мазками пензля. Однак і далі живе у бідності і холоді у сільській хаті, доглядає матір і дуже потерпає через хворі ноги…

Вона ще могла би жити і жити (померла від раку шлунка у 61 рік), якби близькі вчасно помітили хворобу. Односельці пошанували її після смерті: похоронили в центрі села і звели пам’ятник.

Цікаві факти:

  • Пензлі Катерина Білокур виготовляла сама з котячої шерсті, а фарби — ​з рослин.
  • Радитися, чи брати шлюб, дівчина їздила на могилу до Тараса Шевченка, у Канів.
  • Картину «Цар–колос» художниця створила в тяжкий післявоєнний час (1947-го чи 1949-го), в період голоду, коли її сім’я ледь виживала, підбираючи рештки колосків після збору врожаю колгоспом. За цю роботу отримала орден «Знак пошани». У той же час не мала дров, щоб напалити хату.
  • Усі три картини, представлені 1954 року у французькому Луврі («Цар–колос», «Берізка» і «Колгоспне поле»), вкрали під час транспортування в СРСР. Вони досі не знайдені. «Цар–колос» Катерина Білокур відтворила.
  • За Катерину Василівну як за народного художника УРСР колеги просили у заступника Голови Ради Міністрів УРСР — ​аби допомогти їй із села переїхати до Києва. Однак їм відмовили.
  • Епістолярну спадщину Білокур сучасники оцінили як прояв ще одного таланту — ​письменницького.
  • У селі ходили чутки, що у Білокур замовили портрет Сталіна до 70–річчя. Але, переказують, художниця малювати його відмовилася, чим викликала невдоволення районного начальства.

Оксана КОВАЛЕНКО.