Доброго дня, шановна редакція! Нещодавно прочитала в одному з номерів статтю пані Катерини Зубчук, в якій розповідається про сім’ю Борбічів з Любешова, що взяла на виховання четверо племінниць і ставиться до них, як до рідних. Радіє серце, що є в нашому світі такі люди. І як боляче щемить воно, коли бачиш, як рідна мати залишає своїх дітей...
Доброго дня, шановна редакція! Нещодавно прочитала в одному з номерів статтю пані Катерини Зубчук, в якій розповідається про сім’ю Борбічів з Любешова, що взяла на виховання четверо племінниць і ставиться до них, як до рідних. Радіє серце, що є в нашому світі такі люди. І як боляче щемить воно, коли бачиш, як рідна мати залишає своїх дітей. Нинішній рік є роком сім’ї. І, напевне, саме родинні проблеми треба частіше порушувати на сторінках преси. Ось і я хочу розповісти одну історію — так хочеться, щоб у наших сім’ях ставало більше добра і щастя, а безсердечності і жорстокості меншало.
... Вулицею села прямувала молода жінка, тримаючи за руку дівчинку років дев’яти. Поруч ішов чоловік, несучи в руках невеличку торбину. Раптом позаду пролунав пронизливий і розпачливий крик: «Мамо!». Біля одного з будинків стояли, взявшись за руки, двоє дівчаток — восьми і шести років та чотирирічний хлопчик. Вони дивилися вслід жінці, яка не озирнулася. Тільки коли з двору, шкутильгаючи, вийшла старенька бабуся і почала кликати дітей до хати, жінка оглянулась і здалеку гукнула: «Чого вам треба?». Але трійко дітей уже не чули її слів, вони похнюплено йшли до оселі. Олена (так звати жінку) навдивовиж швидко подорослішала. Їй нецікаво було із своїми однолітками — вабило старше товариство. А там, дивись, поповзли чутки, що нібито дівчина вагітна. І це в п’ятнадцять років! Згодом стало видно, що це не чутки. Олені хтось порадив поїхати до батька майбутньої дитини, Володимира, який жив у сусідньому селі («Може ж, таки одружиться, пройметься жалем до своєї кровинки?»). Дівчина так і зробила. Але Володимир заявив, що це не його дитина... Народивши гарну дівчинку, яку нарекли Іриною, Олена спочатку тішилась нею, доглядала. Але через декілька місяців почала зникати з дому — день, а то й пару днів не з’являлась. Хто зна, як би жилося Іринці, коли б не бабуся Олени та її батько, які опікувались малою. За якийсь час народилась друга дівчинка — Надійка, а там з’явився на світ і Дмитрик. І вже була Олена матір’ю-одиночкою з трьома дітьми. Троє діток — троє пташенят, які потребували материнської ласки і тепла. Та, на жаль, вони частенько були самотніми. Олена знову і знову залишала дочок і сина і все мандрувала, як кажуть, в пошуках пригод. Ні вмовляння з боку бабусі, ні погрози батька не допомагали. Одного разу її викликав сільський голова. З надією, що жінка схаменеться, він сказав: «Олено, якщо не будеш дбати про дітей, ми тебе позбавимо материнських прав, і підуть дочки й син у притулок...» У відповідь він почув приголомшливі слова: «Забирайте хоч зараз». Напевно, це та фраза, яка засвідчує, що в людині померло щось найсвятіше, — ходить по землі істота, але це лише подоба людська. Олену таки позбавили материнських прав. А дітки залишилися біля їхньої прабабусі і дідуся, який взяв над ними опікунство. Старенька, якій, мабуть, сам Господь дає силу і продовжує вік (їй уже за дев’яносто), доглядає трьох правнучків. Вона каже: «Нехай хоч трохи підростуть, щоб потім (хто зна, як життя розкидає) пам’ятали, що вони рідні. А дітки ростуть і мріють про щасливе майбутнє. І, головне, хочеться їм, щоб поруч була мама. Вони ж нічим не гірші за ту дівчинку, яку вона вела за руку. Мабуть, про це й думали сестрички та братик, коли проводжали найріднішу людину, яка вкотре завітала до них на якусь днину з чужим дядьком і незнайомою дівчинкою. Вони так сумують за найріднішою, наймилішою, найвродливішою, як переконані, своєю мамою. І мріють про добру, теплу посмішку, тихий ласкавий голос, ніжний дотик рук. І попри все бажають їй не знати горя й лиха. Плакати хочеться, коли читаєш віршовані рядки Іринки, які вона присвятила своїй мамі до Восьмого березня: «Мамо, ніжно посміхнись і до мене пригорнись. Під твоїм крилом я, ненько, наче пташечка маленька...». Марія ШОЛОМІЦЬКА. Любешівський район.
