За статистикою, половина жінок стикається із ситуацією, коли романтичні стосунки закінчуються, тільки-но розпочавшись...
За статистикою, половина жінок стикається із ситуацією, коли романтичні стосунки закінчуються, тільки-но розпочавшись. Тему цією розмови підказали листи на адресу добірки «Любить! Не любить», у яких йдеться про втрачене кохання. До речі, з приходом весни їх особливо багато. Мабуть, не випадково один з поетів сказав: «Скоро листя уже зав’яжеться малинове, а у мене любов не в’яжеться, і дарма тут шукати винного...». А оскільки авторки в основному юні дівчата — максималістки за своєю суттю, то зміст кожного такого послання коротко можна передати словами: він залишив мене (не звертає на мене уваги, знайшов іншу...), і життя втратило смисл. Дівчата впевнені, що більше не зустрінуть такого хлопця і почуттів таких у них не буде, бо він — один-єдиний... Це дорослі жінки можуть сказати, що жоден чоловік не вартий її сліз. Бо лише з віком розумієш, що самопожертва не завжди виправдана (в усякому разі — це не найкращий варіант прояву почуттів). І натомість цієї самопожертви з’являється мудрість — повага насамперед до самої себе, до того, що ти Жінка на цій землі. І, як не побоявся зізнатись відомий телеведучий Данило Яневський, жінка — вища раса по відношенню до мужчини, оскільки відповідає за безсмертя людського роду. Якраз цього відчуття самоповаги, усвідомлення свого особливого призначення на землі не бачиш в багатьох листах. В них тільки крик зраненої душі, безнадія. Як у листі, що підписаний ініціалами С.М.О.: «Кажуть, що кохання приходить, коли його зовсім не чекаєш. І тоді всі проблеми здаються незначними — забуваєш про загублений ланцюжок, невивчені уроки. Ти так само з’явився неждано у моєму житті і став частинкою мене. Ти — мій ангел, моє неземне щастя. З тобою мені так легко і чудово... Але ти залишив мене. І тепер я сама. А, може, я взагалі нікому не потрібна, бо в мене вже нема тебе — того, хто надавав сенсу моєму життю? Я кохаю тебе, як ніхто ніколи не кохав. Я хочу бути разом з тобою, відчувати твої ніжні поцілунки, твій лагідний дотик. Повернись до мене, я все тобі пробачу». Але чи треба все пробачати? Це знову ж таки запитання з точки зору дорослих жінок, які пройшли через оте «так ніхто не кохав», через біль розлук і через рятівне коло: усвідомлення того, що кохання вмирає, але життя продовжується, і треба знайти в собі сили змиритися з відчуттям, що не все можна повернути. І не все варто повертати, якщо виходити з іншої позиції: все, що трапляється в нашому житті, то — на краще. І стрінеться ще кохання, і душа переповниться радістю земного щастя. Так буває: здавалось, недавно все ще було чудово — між молодими людьми проскочила та сама «іскра» (чи флюїди, як стверджують прихильники теорії, що кохання — це своєрідна хімічна реакція). А сьогодні він в кращому випадку привітається, а то й зробить вигляд, що тебе не бачить. І починаються в дівчат страждання в пошуках відповіді на запитання: « Чому так? Чому після щасливих до безтями днів неждано-негадано — прохолода в стосунках?». Ніби не було солодких поцілунків, освідчень. Спеціалісти у сфері досліджень стосунків між чоловіками і жінками подібне явище класифікують. Зокрема, є синдром випадкового епізоду. Це тоді, коли хлопець наперед знає, що стосунки не матимуть продовження. Але ставити, як кажуть, крапку гарно не вміє. Чи, може, не хоче ув’язуватись в тяжку розмову. Другий варіант — він вважає, що для дівчини їхні стосунки — це лише епізод, і, будучи типом вкрай невпевненим в собі, припиняє залицяння. Причина банальна — щоб самому не опинитись в ролі покинутого. Як ілюстрація до цього — лист іншої читачки-незнайомки: «Спочатку наші зустрічі були постійні. Я хотіла бути з тобою, хотіла тонути в твоїх обіймах. Наші зустрічі доводили мене до божевілля. Я не могла примусити себе поставити крапку в наших стосунках. Зустрічатися і спілкуватися з тобою вимагало моє серце, забути назавжди і не згадувати — благав розум. Усмішка крізь біль — ось таким був новий стиль мого життя. Я любила і ненавиділа тебе за це. І ось ти зник, ти більше не приходиш до мене. Я тебе не звинувачую ні в чому, але тобі треба було все пояснити. Або припинити усе з самого початку — того березневого дня, коли ми почали зустрічатись. Ти знав, що рано чи пізно все скінчиться, що наші стосунки без майбутнього... Ти приходив до мене, коли тобі хотілося, і йшов, коли вважав за потрібне... Між нами завжди була прірва. Але завдяки тобі я стала мудрішою». А ось в шістнадцятирічної дівчини, яка підписалась ініціалом «Я», така мудрість ще в майбутньому. Поки що розлука з коханим — лише маленький урок, який допоміг багато що зрозуміти. «Не плач, це не вихід, — заспокоює вона сама себе.— Мине час, і ти все забудеш. Але ж душа... Вона так болить! Тож поплач, і тобі стане легше...» Хтось сказав, що кохання не буває нещасливим, навіть якщо воно без взаємності. То чому такий «крик і біль — біль, що виник від самотності, байдужості і нелюбові» ще в одному листі, авторка якого, як сама каже, п’ять років закохана безнадійно. «Я так хочу бути з тобою, — звертається вона до хлопця, який за всі ці роки не відповів їй взаємністю. — Хочу хоча б краєчком ока бачити твою постать, чути твій голос. Мені боляче, коли ти проводиш час з іншими дівчатами — а чим же я гірша за них? Та, мабуть, гірша, раз обминаєш мене чи просто уникаєш. За всі ці роки ти не зробив жодного кроку назустріч мені, а це означає, що я тобі не потрібна. Але я не прошу в тебе любові, бо не маю на це права, я не біжу за тобою і не кричу: «Будь моїм!». Я просто тебе люблю». І знову, повертаючись до того, що кохання не буває нещасливим (це почуття вже є дарунком долі), можна сказати нашій читачці, що не треба впадати у відчай, забуваючи про своє «я», ось так демонструвати самопожертву: «Хочеш навіть про власну суть і про власне життя забуду, тільки б завжди з тобою буть...». Читаючи листи про втрачене чи нерозділене кохання, розумієш, що вилились ці листки на папір в ті миті, коли хотілось поділитись наболілим. Якби це було в якійсь високоцивілізованій країні, то такі дівчата не в редакцію писали б про наболіле, а пішли б до психоаналітика. І йому б розповіли про своє, як їм здається, «втрачене життя». А вже спеціаліст роз’яснив би, чому так важко звільнитись від того, як здається, одного-єдиного, і те, чому цей один-єдиний так себе поводить... Одне слово, як виправити ситуацію. А це насамперед повернути почуття власної гідності і навчитись дивитись на свого, вже колишнього обранця без рожевих окулярів. Адже кожна з наших читачок, судячи з їх одкровень, намагається демонструвати своє кохання, свою зацікавленість бути разом з коханим. Тим часом, якщо вона говорить хлопцеві, що пропадає без нього, що плаче за ним, то він проймається при цьому не жалістю, а самозадоволенням. Він зрозумів, що справді, «чим менше жінку ми любимо, тим більше подобаємось їй»... Чи не краще подивитись на себе збоку і позбавитись свого добровільного рабства, повірити у власну привабливість і не займатись всепрощенням. А сказати собі: «Життя чудове!». Тим більше, коли воно тільки-но починається, коли попереду ще багато весен, і в одну з них зав’яжеться і малинове листя, і кохання. Катерина ЗУБЧУК.
