Держава, за яку ти йшов на смерть, не може кинути тебе напризволяще. Чи не так, пане губернаторе? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 32.31
Держава, за яку ти йшов на смерть, не може кинути тебе напризволяще. Чи не так, пане губернаторе?

Марія Шумик вимолила життя своєму синові.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Держава, за яку ти йшов на смерть, не може кинути тебе напризволяще. Чи не так, пане губернаторе?

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

… Болем матері кіборга

П’ять місяців минуло, як була у відрядженні в селі Ворокомле Камінь–Каширського району, де зустрічалася із захисником Донецького аеропорту Василем Шумиком. А те, що почула, спілкуючись із ним, і намагалася висловити в публікації, що була у «Волині–новій» 18 січня, і досі не відпускає. «Я відпрацьований матеріал для держави, яка використала мене, коли виникла потреба. Як мені далі жити у свої 40 літ? Мені, що — ​в бандити іти? Як би це гріховно не звучало, я свій фізичний і душевний біль заливаю алкоголем. П’ю — ​мені так легше», — ​це ті гіркі зізнання кіборга, котрий після трьох контузій так і не має інвалідної групи. А, як сказала його мати Марія Сергіївна, роботи в селі не може знайти й у Польщу чи Білорусь не поїде, як бувало раніше, бо здоров’я втратив.

Трохи більш як через місяць після виходу номера з інтерв’ю я зателефонувала у Ворокомле. Хотілося дізнатися, чи ж змінилося щось у житті кіборга. Василь тоді сказав, що хтось (не назвав прізвища) із ветеранів–афганців узявся йому допомагати, щоб таки добитися групи інвалідності, але «про якісь результати ще рано говорити». А його мати з утіхою розповіла, що після публікації про її сина з лісництва машину дров привезли. Від її слів «спасибі вашій газеті» стало незручно: це ж хіба треба було нагадувати чи підказувати, що в селі живе боєць, який втратив на війні здоров’я і йому потрібна допомога?

А ще Марія Сергіївна розповіла, що Василь отримав від жительки села Деревок Любешівського району, яка назвалася Жанною Іванівною, подячного листа за те, що «вижив і повернувся до рідного дому». Були там і рядки, адресовані матері кіборга, що «народила і виростила порядну та сміливу дитину,... яка пішла захищати Україну». Пані Жанна, прочитавши в газеті сповідь кіборга, писала і таке: «От тільки гірко, що шана до вас не така, як мала б бути. Люди не хочуть усвідомлювати, що повинні дякувати вам й усім іншим, хто не відсиджувався в тилу, а ризикував життям, втрачав здоров’я за Україну». Жінка зичила Василеві зустріти хороших людей, які допоможуть вирішити проблеми.

І мені дуже хотілося, щоб Василь Шумик таки зустрів таких добрих людей. Тож цими днями я знову зателефонувала до нього. Номер його мобілки не відповідав. А з матір’ю кіборга вдалося поговорити. Марія Сергіївна, яка вже впізнає голос «жіночки» з «Волині», на моє запитання, чи ж вдалося її синові «виробити» групу, сказала, що нічого нового нема. Ось недавно, з її слів, Василь знову лежав у госпіталі. А скільки ще треба проходити обстеження — ​невідомо.

Одне слово, жінка з болем говорила, що поки що живуть на її пенсію. Як висловилася, багато літ на фермі пропрацювала і заробила непогану пенсію («непогана» — ​це трохи більш як дві тисячі), але ж то єдиний їхній прибуток. Вона вже в літах і здоров’я не має, щоб тримати щось у хазяйстві. А син «хворий після тої війни» — тож як жити?

— Не зважає ніхто на таких, як Василь, — ​казала Марія Сергіївна. — ​Більше уваги було, коли під кулі вони йшли. Мені здається, треба не затягувати і дати групу. Вони і так вимотані…

Дуже хочеться, аби настав той день, коли, зателефонувавши у Ворокомле, я дізнаюся, що Василь Шумик таки добився групи і має якусь копійку на життя. Таких, як він, котрі готові були вмерти за Україну, держава не повинна кидати напризволяще. Вони пройшли крізь пекло, де смерть могла настигнути кожної миті. Василь це знає — ​він есемескою прощався з рідними, коли ця «мить» у потилицю дихала.

… Коли у нас буде свій Лі Куан Ю?

Нещодавно на телеканалі «112» показували сюжет про смерть багаторічного прем’єра Сінгапуру, як люди плакали, коли його хоронили. Не вловила, бо вже телепередача йшла, як увімкнула телевізор, із якого приводу згадали про Лі Куана Ю. Але думаю, що кожен українець, котрий чув, якою була ця країна, коли він прийшов на високий пост, і якою стала при ньому, подумав: нам би такого главу держави, і ми б плакали, втративши його.

«Батько сінгарпурської на­­ції», як називали Лі Куан Ю (і називають) співвітчизники, керував острівною країною 31 рік, прийшовши на пост прем’єр–міністра, як тільки Сінгапур здобув незалежність у 1959–му. І йому вдалося перетворити державу, де нема своїх природних ресурсів, на процвітаючу. Тільки уявіть: населення країни — ​4,5 мільйона, площа в 1,3 раза менша, як столиця України, сюди ввозять з–за кордону навіть воду та пісок для будівництва хмарочосів (само собою зрозуміло — ​нафту, газ, метал та деревину). І ось ця держава, за словами колишнього генерального секретаря ООН Кофі Аннана, зуміла втілити в життя мрію всіх країн — ​здійснити прорив із «третього світу» в «перший».

От тільки гірко, що шана до вас не така, як мала б бути. Люди не хочуть усвідомлювати, що повинні дякувати вам й усім іншим, хто «не відсиджувався в тилу, а ризикував життям».

Із 1960–го до 1980 року валовий національний продукт на душу населення тут збільшився у п’ятнадцять разів. Завдяки чому вдалося перетворити Сінгапур із відсталої, бідної країни у фінансовий центр Південно–Східної Азії? Лі Куан Ю добився залучення іноземних інвестицій, зорієнтував економіку на високі сучасні технології. А ще його заслуга — ​повне викорінення корупції та мафії. Скажу лише про те, як тут карається порушення громадського порядку: за плювок на землю штраф — ​500 доларів, стільки ж — ​за куріння в громадських місцях. А злодіїв, насильників, наркоділків і хабарників тут просто страчують.

А що ми маємо в Україні? У нашій газеті, зокрема, чи не в кожному номері є повідомлення про затримання тих, у кого, як мовиться, руки липкі. Це, звичайно, дрібненька «риба», яка «клює» на сотні чи тисячі доларів. Столичних олігархів, чиновників беруть на мільйонах. Беруть… І що з того? Згадаймо лише екс–главу Державної фіскальної служби Романа Насірова: як усе було гучно (навіть показово), коли його затримували. А який результат? Є прогноз, що справа Насірова буде слухатися роками. А чи не закінчиться вона виправданням? Хтось скаже, що ось на минулому тижні нарешті прийняли Закон про Антикорупційний суд. Тож, коли він запрацює, — ​з корупцією буде покінчено. У будь–якому разі така сьогодні офіційна точка зору. Тим часом не всі експерти з таким оптимізмом це сприймають. Антикорупційні суди мають зо два десятки бідних країн Африки та Азії — ​так званого «третього світу» і три — ​Європи. Але, як доводиться чути, читати, це зовсім не означає, що там покінчено з корупцією. Чи не доведеться в Україні, де корупцію, на жаль, називають уже національною ознакою, створювати ще якусь контролюючу структуру над Антикорупційний судом?

… Українським ноу–хау: ковбасою для пенсіонерів

Виявляється, наші співвітчизники — ​фахівці зі стандартизації готові запровадити офіційно продукцію із вмістом рослинних інгредієнтів. І спеціалісти пояснюють це тим, що виробники і так уже кладуть до неї такі добавки, а продають як товар із м’яса, яким там і не пахне. І вже агентство стандартизації України підготувало проект технічних умов м’ясо–рослинного продукту, який і коштуватиме дешевше. Мовляв, може, це підійде для пенсіонерів, які отримують мінімум і не спроможні купити дорожчу їжу.

Мене не стільки зачепило те, що для бідних українців хочуть запропонувати, по суті, імітовану ковбасу, як визнання спеціалістами факту ось таких «винаходів». І це стосується не лише м’ясної продукції. Свого часу на каналі ICTV був цикл передач «Середовище проживання». Кожен випуск, який стосувався окремих груп товарів, зокрема молочної чи кондитерської, закінчувався закликом до нас: не допустіть, щоб ця їжа опинилася на вашому столі.

А мені, наївній, здавалося, що раз продукцію виробник запропонував і її взяли у продаж, то вона перевірена й не може нам зашкодити. На жаль, насправді маємо зовсім інше. Є, наприклад, наказ Міністерства охорони здоров’я, яким заборонено підфарбовувати й ароматизувати томатну пасту (згадала про цей продукт, бо він на кухні в кожної господині). Тим часом, як стверджують експерти, ми купуємо приправу з малим вмістом помідорів, зате з надмірною добавкою крохмалю, барвника, консервантів. А у згущеному молоці, кажуть, може не бути… молока. Зате в ньому знаходять кокосову олію, столярний клей, титанове білило, генно–модифіковані продукти. І в цей час людей закликають не допустити, щоб таке «добро» опинилося на нашому столі. Яким чином? Хіба повернутися до натурального господарства. Але ж чи це реально?