«Спасибі, Венеціє, що дочекалася мене!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 32.31
«Спасибі, Венеціє,  що дочекалася мене!»

У серці «володарки Середземного моря» — площа Святого Марка.

Фото з домашнього архіву автора.

«Спасибі, Венеціє, що дочекалася мене!»

У це італійське місто на воді давно хотіла потрапити. І коли цьогорічної весни мрія нарешті збулася, то скажу, що, побувавши тут, прощалася з дивними місцями до нових зустрічей. А може, ще раз пощастить пройтися вузенькими середньовічними вуличками, пропливти Гранд–каналом, по обидва боки якого — будинки, де свого часу проживали і творили світові знаменитості

А колись тут були непрохідні болота

Хочу пригадати, коли Венеція стала моєю мрією, і не можу. Знаю тільки, що цей «вірус» уразив мене ще в молодості. Чи то хтось побував у місті в Середземному морі і розповів про його дивовижну неповторність, чи якийсь телесюжет побачила. Але найбільшою, якщо можна так висловитися, спокусою став фільм «Плащ Казанови».

25 років тому вийшла на екрани ця російсько–італійська художня стрічка, в якій розповідається про поїздку групи туристів в Італію. Ясно, що по телевізору я її побачила дещо пізніше. Фільм зачепив ще й тому, що роль головної героїні — мистецтвознавця на ім’я Хлоя — грала відома акторка Інна Чурікова. Ця дуже романтична і навіть трохи дивакувата жінка була настільки вражена знайомством із Венецією, що дякувала древнім стінам й камінню за те, що дочекалися зустрічі з нею. Тоді я не знала, що мине більше двох десятиліть і зможу висловити таку ж вдячність.

 

Канали — це вулиці середньовічного міста,  «вимощені» водою.
Канали — це вулиці середньовічного міста, «вимощені» водою.

 

Ось ми й у Венеції, — каже пані Надія, представниця Львівського турагентства, яка супроводжувала групу, коли наш автобус в’їхав у квартали міської забудови. Але що це? Перед нами багато бетону і скла. На вулицях шугає звичайний транспорт — автобуси, легковики. А де ж ті вузенькі канали з гондолами — власне те, з чим асоціюється це місто і заради чого прибули сюди? Розчарування, яке охопило на якусь мить, скоро відступає. Ми під’їжджаємо до лагуни (затоки) і вже далі по воді долаємо відстань від материка з його промисловими будівлями і житловими кварталами до історичної Венеції.

За легендою, місто виникло між V та VІІ століттями. Тоді з півночі Європи періодично набігали варварські племена, які грабували і спалювали поселення Північної Італії. Рятуючись, люди втікали на важкодоступні, болотисті, але безпечніші острови. Свого часу Венеція — це «володарка Середземного моря», «найзаможніший і найуспішніший торговий центр тодішнього цивілізованого світу»… Але колонії, розкидані по морю, були досить ізольовані одні від одних, тому втрата їх була неминуча. Сусідні держави поволі відбирали у лагунного міста його володіння, і в 1747 році саме воно потрапило в руки Наполеона І й було віддане

Австрійській імперії. У 1866–му Венеція відійшла до складу Італії. Тож поїздка сюди для кожного туриста стає подорожжю на кілька століть у минуле. Навіть підключивши найбільшу фантазію, важко уявити, що колись тут були болота, які осушували, риючи канали. Упродовж багатьох століть виростало місто на дерев’яних палях. Тож під водою — цілий ліс. Може, навіть є дуби і з українських Карпат.

Буває, що туристи ходять по коліна у воді

Наша екскурсія починалася на головній площі міста — Святого Марка — перед однойменним собором, де покоїться прах апостола і євангеліста Марка. Екскурсовод Ліліана розповідала багато цікавого і про цю, одну з найбільш унікальних пам’яток, і про інші, якими Венеція буквально нашпигована. Але невдячна і навряд чи потрібна справа переповідати це. В інтернеті сьогодні можна знайти, зокрема, публікації про історію згаданого храму, про те, що він будувався і перебудовувався не одне століття, і кожне покоління вносило щось нове у його вигляд. Тож повторю лише одну фразу із почутого, що стосується цієї архітектурної пам’ятки: «Єдине, що у Венеції залишається безплатним, — це повітря, а ще — вхід до собору Святого Марка… Поки що…» А далі мова піде про те, що, як наголошувала екскурсовод, можна побачити тільки в цьому місті.

Нашу увагу привернули високі стоси збитих дощок, що складені на площі. Це, виявляється, настили, які лежать напоготові. Їх розкладають, коли починається висока вода, і тоді по них ходять туристи. А висока вода у Венеції — дуже часто. Вона піднімається через щілини у бруківці, і за п’ять годин тут її по коліна. «На жаль, — жартує пані Ліліана, — устриці із Середземного моря сюди не запливають». Минає приплив — і вода відходить. А те, що місто якийсь час залите (2014–го вода піднялася на півметра), виявляється, дуже подобається туристам, бо тоді Венеція ще романтичніша. І ми пробували уявити собі таку картину: на площі Святого Марка туристи сидять у… купальниках.

Коли вода в морі піднімається більш як на метр, то за три години до максимального рівня включається сирена. Вона попереджає про екстремальну ситуацію. І тоді люди блокують двері в будинках спеціальними пристроями. А з магазинів, барів, які на перших поверхах, піднімають товар вище. Ще сто років тому вода затоплювала прекрасну площу Святого Марка, яка є найнижчою точкою міста, дев’ять разів на рік, тепер це трапляється вдесятеро частіше.

Ми прогулювалися вуличками Венеції. Вони такі вузенькі, що важко розминутися з туристами, які йдуть навпроти. Це справжній лабіринт, вибратися з якого було б дуже важко, якби не допомагали таблички, що показують, де розташоване серце старовинного міста.

А що вода солона, то все руйнується. І венеційці запланували збудувати дамбу, яка б захистила місто, — під час припливу закрила б вхід з моря в лагуну. Ще у 2015–му мали збудувати цю гідрологічну споруду. П’ять мільярдів євро виділили на реалізацію проекту. Але й дамби нема, і гроші закінчилися. Тепер шукають, хто і на що їх витратив. Вам це нічого не нагадує?..

Є загроза, що Венеція може піти під воду. У ХХ столітті італійці самі прискорили цей процес — на потреби промисловості з околиць було викачано колосальну кількість грунтових вод, внаслідок чого місто осіло майже на 20 сантиметрів. Підтопленню Венеції сприяє і глобальне потепління на планеті — рівень моря підвищується на міліметр щороку. Але все–таки не хочеться думати, що перлині Італії загрожує загибель, як припускає дехто з науковців. А ось те, що за якийсь час місцевих жителів тут не залишиться, а будуть лише туристи, то до цього йдеться.

Я слухала екскурсовода і ловила себе на думці, що про подібну неперспективність (звичайно, зовсім інші масштаби) чула не раз у маленьких волинських селах. Молодь виїжджає, залишаються престарілі пенсіонери, а коли й вони відійдуть у засвіти, то село перетвориться на хутір. Хутором Венеція не стане, а ось суто містом–музеєм — так. Тут теж молоді люди не затримуються, бо нема роботи, а відтак важко нести ношу дорогого міста, яке живе за рахунок туризму. У ХVІІІ столітті в історичній частині Венеції, яка розташована на 118 островах, було 160 тисяч населення, а зараз — 54 (про материкову, де проживає ще майже 200 тисяч чоловік, не говоримо). Багато венеційців мешкає в інших містах Італії, а тут свої квартири здають в оренду і так поповнюють сімейний бюджет. У минулому столітті з континенту під лагуною прокладено комунікації і подано електрику, воду, газ, тепло. Це теж робить дорожчим життя.

 

Гранд–канал направду гранд–крутий.
Гранд–канал направду гранд–крутий.

 

Покататися на гондолі, купити карнавальну маску і сфотографуватися на фоні каналів

Ми прогулювалися вуличками Венеції. Вони такі вузенькі, що важко розминутися з туристами, які йдуть навпроти. Це справжній лабіринт, вибратися з якого було б дуже важко, якби не допомагали таблички, що показують, де розташоване серце старовинного міста — площа Святого Марка. У моїй сумочці вже є карнавальна маска. Тобто один із трьох пунктиків, які, як вважається, потрібно виконати, побувавши у Венеції, можна викреслити. Залишається ще два: покататися на гондолі й сфотографуватися на фоні каналів. І з цим теж проблем нема. Правда, нашу велику туристичну групу українців гондоли не влаштовували — ми розмістилися на трьох водних таксі, як називають катери. На одному з них — екскурсовод Ліліана, без коментарів якої до побаченого, нам не обійтись.

А каталися головною вулицею Венеції, яка «вимощена» водою, — Гранд–каналом. Уздовж нього стоять середньовічні будівлі, з котрими пов’язані імена світових знаменитостей. В одному з них жив серцеїд Казанова, в іншому — Наполеон чи шекспірівські герої — Дездемона і Отелло. Якщо брати вже сучасність, то в готелі, вікна якого виходять на Гранд–канал, у 2014 році було весілля голлівудського актора Джорджа Клуні. Коли десятки катерів підвозили сюди гостей, то для всіх інших ця водна артерія на 10 хвилин була закрита. А ще у Венеції у 2010–му проводилися зйомки американського фільму «Турист». І на такому водному таксі, яким скористались і ми, тут ганяла виконавиця головної ролі Анджеліна Джолі.

Правда, будинки, котрі віддзеркалюються у воді, не всі, виявляється, сягають середньовіччя. Останнє приміщення оперного театру збудоване у 2003 році. Взагалі–то цьому храму мистецтва вже понад 200 літ, але він не раз був знищений вогнем. Востаннє стихія зруйнувала його у 1996–му. Таку долю пов’язують із пророчою назвою «Фенікс», яка означає «той, що воскресає з полум’я». Інтер’єр театру дуже багатий — прикрашений золотом, і сюди туристи ходять, як у музей. Свого часу тут працював Ігор Стравінський, уперше прозвучала опера Джузеппе Верді «Травіата». Приміщення нове, але від солоної води фасад уже, як кажуть, не першої свіжості. Коли венеційців питають, чому вони не ремонтують приміщення, то вони нібито відповідають: «Щоб воно не втрачало духу старовини».

Лише чотири канали, в тому числі й Гранд, — природні. Решта — рукотворні, викопані під час осушення боліт. Періодично з них відкачують воду й очищають дно. Ось тоді, коли ведуться ці роботи, за словами екскурсовода, запах дуже неприємний. А ще, як низький рівень води, то в місті теж, м’яко кажучи, дискомфорт, — дає про себе знати забруднене дно. Ми ж відчули, що мулом запахло, коли катер розрізав водне плесо. Ото й усе.

Довелося почути і таке. Мерія кожного року збирається закрити місто на капітальний ремонт — відкачати воду з каналів й укріпити чи замінити палі, на котрих стоять будівлі. Адже багатьом із них — 500—600 літ. Ось тільки ж щороку Венецію відвідує сім мільйонів туристів! Від грошей, які вони тут залишають, ніхто не хоче відмовлятися. І ми, як і багато інших європейців, китайців, японців, кидаємо у воду монетки, бажаючи ще раз сюди повернутися.