Курси НБУ $ 26.24 € 30.56
Срібна ріка

Фото youtube.com.

Срібна ріка

Дивний сон наснився бабі Марті. Ніби бачить ріку — широку і глибоку

А на березі її Тимофій. Юний, стрункий. І голий–голісінький. Через якусь мить завмерла в обіймах, мов у юності, відчула його вуста, груди, плоть… Коханий узяв її за руку й повів. А срібна ріка котила свої хвилі…

«Свят–свят, тож тра старій бабі таке примаритись, стидоття — та й годі! — перехрестилась і подумала: — Тимофій скоро забере до себе». До світанку не зімк­нула очей.

… Їхнє кохання цвіло незабудками. Не могли дочекатися пізнього вечора. Вдень робота — у селі й угору ніколи глянути. Чумацький Шлях уже тікав із неба, а вони залишалися в обіймах — не могли розпрощатися. «Таточку, хочу заміж за Тимофія…» — сказала якось — і похитнулась. «Що! За отого босяка!, — скрикнув батько. — Корній скоро прийде свататись. Хоч старший та із земелькою. А як же без неї?!» Нічого на те не сказала. Защеміло серце, знала: як сказав батько — так і буде.

Пішла баба Марта з граблями сіно гребти — дощу не буде. І всі — за граблі.

Свати від Корнія прийшли через тиждень. Коли всі сіли за стіл, вилетіла пташиною в садок. Впала хлопцеві на груди. Згасали обоє в обіймах. І плакали…

А через три місяці — війна. Забрали на фронт і Корнія, і Тимофія. Чоловік додому не повернувся — загинув. Тимофій прийшов без ноги. Женився згодом на підстаркуватій Теклі, яка нібито була зв’язковою і за це десять років відмучилась у сталінських таборах.

Так удовою прожила баба Марта увесь вік. Ой, нелегко було! Колгоспна праця, гектари картоплі й буряків… І трудодні. Особливо важко було, коли корчували кущі під поля. А бригадирка, люта й вимоглива, витягувала всі жили, висмоктувала кров із селянок. Жили впроголодь, крупинки не мали в суп.

… Через кілька днів село ховало бабу Марту. Прийшли і малі, і літні, і старі. Дивною була покійниця. Її побоювались і поважали. Виливала яйцем. Зналася на травах. Лікувала. Приймала пологи. Коли хтось дуже хворів, не справлялася, тоді казала сердито: «Йди до «кушерки» Ліди (так у селі називали горбатеньку медичку) на уколи». До церкви ходила мало — старенький батюшка сердився на неї за це. Та в Бога вірила — зверталася молитвою до Всевишнього, коли бралася лікувати. А ще вгадувала погоду. Пішла баба Марта з граблями сіно гребти — дощу не буде. І всі — за граблі. У лісі розмовляла із деревами, пташками, грибами… «Дочекався мене, мій рідненький, мій хороший», — жебоніла до боровика.

Коли ховали Марту, сонячно було.

«Світу не шкодувала», — шепотіли старенькі. Як труну опускали в яму, хмари збіглися на кілька секунд. І впала горсточка дощу. Не лише люди — небеса заплакали… 

Василь ГОЛЮК.