ТЯЖКИЙ МАТЕРИНСЬКИЙ ГРІХ

Катерина ЗУБЧУК

Лист від нашої читачки Ніни Наумчук з Рожищенського району був своєрідною реакцією на те, що, як вона висловилась, у «Волині» зустрічаються страшні повідомлення.

Йшлося про знайдених на смітниках новонароджених немовлят. «Добре, якщо їх вдалось врятувати, — пише жінка.— А буває ж, що хлопчик чи дівчинка вже мертві. Може, від переохолодження загинули. А, може, і були вбиті самою матір’ю, хоч язик не повертається назвати цю жінку цим святим словом. Цікаво було б дізнатись і про іншу «сторону медалі»: чи ж знаходять правоохоронці цих горе-жінок і яке їх чекає покарання?»
Далі наша читачка розмірковувала над тим, чому так: після війни непросто було піднімати дітей. Але тоді про такі страхіття, як дитя на смітнику, не доводилось чути. Чи то жінки були милосердніші, чи Бога вони боялись і не допускались тяжкого материнського гріха.
Справді, в останні роки почастішали випадки, які засвідчують патологічну жорстокість молодих жінок. Тільки в обласному центрі торік було знайдено троє діток, які народились живими і були викинуті. Як повідомив начальник слідчого відділу Луцької міської прокуратури Олександр Ляшук, особи жінок, які пішли на такий злочин, не встановлені. Адже, як правило, вони не стоять на обліку і стараються, щоб про їх вагітність ніхто й не знав. В останні роки лише один такий злочин розкрито. За 117-ою статтею Кримінального кодексу України торік була засуджена Альбіна Гаєвська.
... Якось мене дуже зворушив телефільм про сурогатну матір. В ролі її була подруга жінки, яка не могла сама народити. Подружжя, уклавши з нею своєрідну угоду, і не підозрювало, що обставини згодом повернуться проти них. Коли немовля з’явилось на світ, коли сурогатна мати побачила його і приклала до грудей, то їй вже важко було змиритись з думкою, що повинна віддати цю крихітку комусь. Хоч ця «комусь» — її подруга. І в принципі її неважко зрозуміти. Адже материнство — найсильніше з почуттів. Виносивши сина чи дочку, неможливо уявити свого життя без них. Неможливо допустити, що вони ростимуть сиротами. А тим більш — позбавити їх життя.
Згідною із згаданою 117-ою статтею, умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після них карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Але коли я познайомила із листом нашої читачки методиста з питань охорони прав дитини Луцького міського відділу освіти Тетяну Трасковську, то вона насамперед сказала, що найсуворішим суддею має бути совість. Цей суддя все життя каратиме за материнський гріх. Звичайно, якщо совість не втрачена...
За статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожна четверта-шоста подружня пара не може мати дітей. А тому бере на виховання сироту, бо не всі можуть змиритись, що життя мине без щастя батьківства.
— Якщо вже сталось, що жінка вчасно не перервала небажану вагітність і народила здорову дитину, — каже Тетяна Григорівна, — то дуже швидко хлопчик чи дівчинка потрапляє в сім’ю, де її приймають за рідну. У цьому році такій дівчинці, покинутій в пологовому будинку, усміхнулась доля, коли вона мала всього два тижні.
Народила цю дівчинку студентка одного з луцьких вузів. Тетяна Трасковська зустрічалась з її матір’ю, яка приходила в міськвідділ освіти, щоб написати остаточну заяву про відмову від дитини. Ще сама молода, вона намагалась пояснити такий вчинок і дочки, і свій особисто тим, що «чоловік — людина надто строгих правил». Він, мовляв, як дізнається, що дочка народила, то «повиганяє нас з дому». А швидше всього в цій сім’ї боялись розголосу, людського осуду. Боялись, що дитина зламає незаміжній дочці долю. Хоч, може, якраз це немовля і було б тим стержнем у житті, який додавав би душевних сил. Власне, це вже не так важливо, що послужило причиною відмови від дитини. Цю причину завжди можна придумати. Головне, щоб не спізнитись із прозрінням...
Порядок усиновлення дітей — складний, розписаний у постанові Кабінету Міністрів України, прийнятій в 2003 році, по пунктах. Спочатку може бути оформлене опікунство, а вже згодом, як мине визначений строк — два місяці, і відмову від сина чи дочки жінка підтвердить, її можна всиновити. Тобто однієї заяви, написаної відразу після пологів у Будинку дитини, замало. Це теж передбачено з урахуванням життєвих ситуацій. Бо обставини міняються. Закон захищає права жінки. Щоб не сталось, що вона вирішить забрати дитину, а та вже всиновлена.
Тетяна Трасковська пригадує випадок із своєї практики, коли лучанка, яка відмовилась в пологовому будинку від свого немовляти, одумалась, та було вже пізно. Бо як дитині, якій п’ять років, яка живе в сім’ї, де її оточили любов’ю й турботою, сказати, що мама в неї — інша. Суд зважував всі обставини, перевіряв законність усиновлення, і рішення було прийняте не на користь біологічної матері.
До речі, в Луцьку «відмовних» дітей, яких жінки залишили в пологовому будинку, в останні роки менше. Але, на жаль, більше немовлят викинутих. Тільки завдяки збігу обставин деякі з них залишились живими. А оскільки в цьому світі все збалансоване, то діти, які комусь зайві, дарують щастя батьківства людям, які очікують в черзі на свого сина чи доньку.
Тетяна Трасковська, яка багато років працює методистом з питань охорони дітей, часто стикається з ситуаціями, які принижують жінку. Буває, пройметься співчуттям до молодої жінки, яка віддає немовля в Будинок дитини, але, як запевняє, лише на якийсь час (поки життя в неї нормалізується), а потім розчарується. Одна така молода особа обіцяла, що відвідуватиме дитя. Може, це й було один-два рази, а потім її ніхто вже не бачив. Час минав. Але без заяви про відмову хлопчика не можна було віддати на всиновлення.
— Якщо вже жінка вирішила не обтяжувати себе клопотами про дитину, — говорить Тетяна Трасковська,— то треба хоч належно оформити документи, щоб не було перепон, коли якась сім’я захоче всиновити хлопчика чи дівчинку. Тобто по-людськи виходити з будь-якої ситуації.
А ще Тетяна Григорівна з особливою повагою говорила про подружні пари, для яких рідними стають діти-сироти. Традиційно жінка емоційніша, вона буквально живе своїм майбутнім материнством. Тому-то їй особливо запам’ятався чоловік, який ще більш за дружину пройнявся долею дівчинки, яку йому показали в Будинку дитини. Житель одного з районів, приїхавши в Луцький міський відділ освіти до Тетяни Григорівни в той період, коли оформлялись документи, сказав: «Що б я не робив, мене не покидає думка про цю дівчинку».
А ще таке ж захоплення викликала подружня пара, яка, маючи дорослу дочку, вирішила взяти на виховання ще й хлопчика-сироту. Не вичерпалась в них енергія і любов, якою вони захотіли поділитись ще і з сином.
— Коли б можна було, — каже Тетяна Трасковська, — коли б це дозволялось законом, я б прізвище цього подружжя назвала, щоб оприлюднити його в газеті. На щастя, є люди, завдяки яким меншає на світі сиріт.