Йшли вони багато літ своїми життєвими стежками, у кожного була сім’я. А потім ці стежки злилися в одну...
Катерина ЗУБЧУК
«Добрий день, шановна пані Катерино. Пише до вас постійна читачка газети «Волинь» Зоя Сачковська. Живу я в селі Журавичі Ківерцівського району. Дочка вийшла заміж — вже дванадцять років минуло. А чоловік помер три роки тому. Маю внуків, вони мене провідують. Зять із дочкою допомагають, коли потрібно щось зробити по хазяйству. Але ввечері від самотності що тільки не передумаєш?..».
Думки ж ці, судячи з подальших, уже віршованих рядків нашої читачки, про несолодке вдовине життя. Особливо на селі. І все-таки більш болить душа від смутку, який напливає вечірньої пори, — нема з ким заговорити, ніхто не скаже теплого слова. «Ти покинув мене в хаті, як зозуленьку, саму», — ось так пані Зоя звертається подумки до свого покійного чоловіка. Пригадується, одна така ж вдова, мешканка Луцька, яка дуже боляче сприйняла втрату свого чоловіка, боялася, як сама висловлювалась, довгих зимових вечорів, коли за вікном гуде вітер, в шибку січе сніг, а ти — в чотирьох стінах... Ця жінка з листом прийшла в редакцію. І все наголошувала, що не для створення другої сім’ї шукає добру, чуйну людину, а для дружнього спілкування, без якого життя втрачає смисл. А сталось так, що з допомогою газети вона зустріла такого ж вдівця, який теж страждав від самотності. І вже п’ятий рік вони разом. Як засвідчують подібні історії, вдовине життя особливо гнітить не тих, в кого чоловік був «сякий-такий, непутящий», а тих, у кого перший чоловік був і добрим, і чуйним, з ним «прожили душа в душу» десятки літ. Їм особливо трудно після втрати залишатись з одним «крилом». Ця неписана, як кажуть, закономірність вловлюється в долі лучан Лідії Олефір та Федора Панченка. Йшли вони багато літ своїми життєвими стежками, у кожного була сім’я. А потім ці стежки злилися в одну. Вже чотирнадцять років Лідія Дмитрівна та Федір Тимофійович разом. І ніколи не пошкодували, що у поважному віці вирішили одружитись. ... Із своїм першим чоловіком полтавчанка Лідія Дмитрівна познайомилась, коли навчалась в педагогічному інституті імені Короленка в рідному місті. Одружились невдовзі перед розподілом на роботу. І вже до Луцька приїхала сім’я Олефірів. Хімік-біолог за фахом, вона працювала в середній школі № 1. А її чоловіка Федора Петровича багато хто пам’ятає як керівника будівельного тресту. З особливою теплотою говорить сьогодні жінка про чоловіка, з яким прожили в парі понад 30 літ, виростили двох дочок, внуків діждались: — Це був дійсно глава сім’ї, господар, який дбав і про матеріальне благополуччя, і про душевний спокій в домі. Біля свого Федора Петровича я почувалась любимою і захищеною. Старалась приділити увагу дочкам, хатньому затишку. І ось така «домашня жінка», до якої чоловік ставився з повагою і увагою («І по хазяйству допомагав, і з роботи зустрічав, як затримувалась на зборах чи педраді»), в шістдесят літ залишилась вдовою. — Не біля «розбитого корита» зосталась,— каже вона.— Хороші дочки, в яких вже свої сім’ї були. І все ж відчуття непоправної втрати боляче вдарило. Діти мною дуже опікувались, внуки дарували розраду. Але на одному «крилі» я вже летіла, без свого Федора Петровича, який помер в 63 роки. Як із сьогоднішньої моєї «дзвіниці», то це ж такий молодий!.. Про друге заміжжя Лідія Дмитрівна і гадки не мала. Як зараз пригадує, їй здавалось, що ніхто не зможе замінити її чоловіка — доброго, чуйного. Та ось одного дня колега-вчителька, з якою працювала в одній школі, запропонувала зустрітись в неї на квартирі і познайомитись з її братом. — Вона, по суті, призначила нам перше побачення. «Напевно, я нікуди не піду», — сказала я своїй дочці з приводу такого сватання. «Що ти, мамо?.. Ти ж нікому нічого не обіцяєш і не береш ніяких зобов’язань на себе. А чому б не подивитись на цього чоловіка?», — вмовляла дочка. Пішла. Зустрілись. Подивились одне на одного і пройнялись симпатією. А згодом вирішили одружитись. Все чин-чином зробили — пішли в загс, подали заяву і їх шлюб зареєстрували. Правда, до цієї події минуло майже півроку — все придивлялись. Зустрічались щодня, принаймні передзвонювались, коли не виходило піти на побачення. А до загсу вирушили в травні, коли в природі все забуяло. — В мене є ровесниці, — говорить Лідія Дмитрівна, — які, як і я, залишились вдовами. Ті, хто і зупинився на цьому гіркому «вдова», шкодують, що так сталося. Їм вже ніхто не скаже: «Ти натрудилась, досить. Сядь відпочинь». А я ці слова чую часто. Бо мій другий чоловік — втілення доброти. Я біля нього почуваюсь жінкою. І це, мабуть, найголовніше. Може, якби не він, то встала б вранці і з халата не вилазила. А так — хочеться подобатись. Раніше, коли чоловіка ще очі не підводили (вже два роки, як ця біда його спіткала), він завжди казав перед тим, як я йшла кудись: «Почекай, я подивлюсь, як ти виглядаєш». Обдивиться з ніг до голови і тоді вже проводжає: «Можеш іти». Федір Тимофійович, який слухає ці слова, додає: — Аякже... Жіночка повинна добрий вигляд мати. На те вона і жінка. У Федора Тимофійовича Панченка, якому нинішнього літа виповниться 91 рік, Лідія Дмитрівна — четверта дружина. Як наворожила колись циганка, то так і сталось. Перший раз він женився сімдесят років тому, в тридцять четвертому, другий — після війни. Згадувати про ці дві сім’ї (відчувається в розмові) йому нелегко. Бо, як сам висловився, зрадливими виявились жінки. Розлучився і з першою, хоч і син ріс, і з другою, бо зради не міг простити. А ось з третьою дружиною прожив тридцять літ. То щасливий був шлюб. Взяв жінку з двома дітьми. Разом з нею виростив їх. І не тільки їх, а й внуків піднімав на ноги. Одружився втретє в Одесі, а до Луцька переїхала сім’я в шістдесятих роках — ближче до рідні. А, як виявилось, ближче до Лідії Дмитрівни. — В дев’яностому році, — розповідає Федір Тимофійович, — коли дружина померла, моє життя добігло середини восьмого десятка. Дуже важко було самому. Хоч я все вмію робити — і зварити, і попрати...Трудно морально, коли нема навіть до кого заговорити. Підеш до сестри, побудеш півгодини, годину. Та треба вертатись додому — в чотири стіни... Тому я й старався знайти жінку, з якою можна було б доживати віку. Мені сватали вдовиць. Але то були такі, які, як я бачив, з дочкою чи невісткою не могли вжитись. Лідія Дмитрівна припала до душі з першої зустрічі. За своє життя я бачив багато жінок, бо й працював в жіночому колективі. Різні вони — гонористі і прості. Лідія Дмитрівна виявилась простою, доброю. Я розмовляла з незвичайним подружжям і вловлювала в їх словах думку: ніколи не треба ставити хрест на своєму житті. І років своїх не треба ревно рахувати. А просто любити життя, радіти, що зійшло сонце, що знову довкола весняний цвіт, що вітер співає свою вічну пісню...
