Найстаріший боєць АТО: «Чого вже мені боятися в такому віці?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.08 € 32.28
Найстаріший боєць АТО: «Чого вже мені боятися в такому віці?»

Коли кулі мовчать, є час і для улюбленого заняття — гри на бандурі.

Фото teren.ln.ua.

Найстаріший боєць АТО: «Чого вже мені боятися в такому віці?»

77–літній Борис Мельник із позивним Тихін чотири роки воює на Сході України

Він тут уже як талісман

Навіть його командир довгий час не знав, що Тихона насправді звати Борис Мельник. Та й із віком не одразу розкрилася таємниця. Чоловікові не 74 роки, як думали товариші по службі, а цілих 77. Чому так помилялися всі? Бо Тихін так сказав. Мабуть, хотів видаватися молодшим, аби не сприймали його як діда.

Спочатку побратими підсміювалися з Бориса Антоновича та з його більш ніж поважного віку. Але воєнні випробування все швидко поставили на свої місця. Його життєвий досвід не раз рятував на фронті необстріляних юнаків. Він тут уже як талісман, а не дід, якому не сидиться вдома. Сам чоловік зізнається, що був готовим до такого неоднозначного сприйняття: «По–різному ставляться до мене, одні — ​з повагою, інші, можливо, й не розуміють, чому я тут. Та я люблю спілкуватися з молодими. Вони взагалі відвертіші, частіше діляться враженнями. Іноді для взаєморозуміння ми говоримо російською, але мене найбільше обурює, коли деякі бійці із Західної України без потреби переходять на неї. У той же час вихідці зі Східної, які володіють українською, принципово не переходять на мову агресора. І я радію за них».

Борис Мельник родом із села Тростянець Зборівського району, що на Тернопільщині. Згодом його родина переїхала до Київської області, де й проживає дотепер.

Чоловік завжди виявляв нахил до творчості, тому й заняття в мирному житті обрав відповідне. Майже сорокарічним він навчився гри на бандурі й захопився нею так, що цей музичний інструмент став не тільки його хобі, а й роботою. А ще завжди цікавився українськими старожитностями. У 1960–х роках разом із відомим етнографом Іваном Гончаром збирав колекцію ікон, вишивки, народної скульптури. Коли ж Гончара почав переслідувати КДБ, то й Мельник потрапив під пильне око «органів». Офіційно його звинуватили у використанні службового авто в неробочих цілях. Насправді ж влада добре розуміла загрозу патріотично налаштованих діячів, навколо яких гуртувалися люди схожих поглядів. Коли Борисом зацікавилися відповідні органи, він змушений був залишити Московський університет народної творчості, де навчався заочно. Тож теперішнє протистояння на Сході можна сміливо назвати його другою війною з Росією та її імперськими амбіціями.

Першими пішли на фронт троє синів

На Донбас чоловік потрапив уже «обстріляним», бо вистояв не один тиждень на Майдані під час Революції гідності у 2014–му. Чому не сиділося вдома? Тихін не хоче видатися пафосним, але інакшого формулювання, аніж «вболівав за долю свого народу і країни», не знаходить.

Одного дня трьох його побратимів убило, а він дивом вижив.

Він ненаграний, щирий патріот, а ще — ​батько трьох синів, для яких є прикладом і беззаперечним авторитетом. Але цього разу сталося трохи навпаки: і діти стали взірцем для батька. Його Богдан, Устим і Данило пішли воювати першими. Бог уберіг їх, і хлопці неушкодженими повернулися додому, хоча потрапляли в оточення і навіть тримали напоготові гранати, щоб будь–якої миті себе підірвати, аби не здатися ворогові.

Сидіти вдома, коли воювати пішли діти, Борис Мельник уже не міг. Не спав, сновигав по квартирі й нарешті таки усвідомив, у чому причина: він теж мусить бути там. Добре розумів, що у Збройні сили його вже не візьмуть, тож став добровольцем.

«Моя душа ридає під час похорону побратимів»

Усі спочатку підсміювалися з дідугана, але безпосередньо на фронті ставлення змінилося.

Уперше на передову, а було це в Пісках, він потрапив перед Водохрещем у 2015 році без дозволу командування. Пригадує, що керівник «Правого сектора» з Рівненщини Роман Коваль віз допомогу добровольцям і взяв його з собою. Там він і залишився. Тоді в Пісках було пекло, більше ста обстрілів на день.

З того часу де тільки не побував. Ремонтував техніку в автороті, потім захищав Донецький аеропорт, з якого комбат намагався його спровадити, бо в тилу не вистачало ремонтників. Та через шалені обстріли Тихона не змогли переправити на базу. Після аеропорту доставляв під Старогнатівку вщент переповнену боєкомплектом вантажівку. Якби в кузов влучили куля чи осколок, нічого живого в радіусі кількасот метрів не зосталось би. Одного дня трьох його побратимів убило, а він дивом вижив.

Своєї смерті Тихін не боїться, а от до чужої за роки війни так і не навчився ставитися малоемоційно чи хоча би сприймати її якось відсторонено: «Найбільше переживаю загибель побратимів. У мене в пам’яті часто виникають образи людей, з якими ще вчора спілкувався. Душа ридає під час похоронів, коли ти бачиш невимовний біль матерів і дружин, а особливо дитячі очі, повні сліз».

Зараз Борис Антонович служить у тилу: ходить у наряди, дивиться за господарством. Комусь, каже, і це треба робити. Не втрачає він ані бойового духу, ані фізичної витривалості. Щоранку робить пробіжки до чотирьохсотрічного дуба Нестора Махна у Великомихайлівці, що в Покровському районі Дніпропетровщини, де зараз розташований його батальйон.

У 2002–му дерево підпалили. Очевидці розповідають: коли воно палало, то стогнало, як людина. Тихін зізнається, що це місце і обпалений, але незламний дуб — ​для нього наче символ цілої України, за яку він воює четвертий рік.

 

Синів виростив, дім збудував. Час вставати на захист і побудову нової країни.
Синів виростив, дім збудував. Час вставати на захист і побудову нової країни.

 

На фронті Борис Мельник не цурається ніякої роботи.
На фронті Борис Мельник не цурається ніякої роботи.

 

Заступник головного лікаря лікарні ім. Мечникова  Юрій Скребець  добре знайомий із «Тихоном».
Заступник головного лікаря лікарні ім. Мечникова  Юрій Скребець добре знайомий із «Тихоном».