Материн заповіт

Грошей Діні не вистачало відтоді, коли пішов із сім’ї чоловік. На той час Дімі, синові, було три роки. Зараз — тринадцятий. Росте як на дріжджах. За літо взуття та одяганки стали малі. А ціни… От і мудрує Діна над родинною бухгалтерією, щоб на все вистачило.

…Коли Степан, чоловік, дізнався, що народиться син, сказав: «Назвемо Дімою. Діна і Діма. Правда, гарно?»

Степан любив малого. Вони були щасливі. А потім чоловік випадково зустрів своє перше шкільне кохання. Воно працювало на закордонних заробітках. Мало гарний вигляд. Було розлучене. Без дітей.

Колишнє кохання поклало на Степана око. Запрошення на горнятко кави переросло у романтичні зустрічі. Все так закрутилося… Діна і Дімка програли коханню. Чоловік заявив, що залишає родину. А оскільки Діна була в невістках, довелося зібрати свої речі, взяти сина і повернутися у двокімнатну материну квартиру.

— Якось проживемо, — підбадьорювала матір. — З Божою поміччю…

— Не хочу жити «якось»! — зривалася на крик донька.

…Діна майже не пам’ятає свого батька. Працював на будові. Травмувався. Тоді й житло дали. До цього сім’я мешкала в гуртожитку. Батько довго не протягнув. Ніна залишилася вдовою. Було сутужно. Також працювала на будові. Допомагала робити ремонти «на боці», аби перепав якийсь гріш.

Діна і Дімка програли коханню. Чоловік заявив, що залишає родину.

Їхня сусідка, тітка Анатолія, була заможною і гоноровою. Жила з чоловіком і єдиною донькою у трикімнатній квартирі. З сусідами майже не спілкувалася. У неї та благовірного — посади, статус. Що їй до простих людей? Лише до Діни в Анатолії чомусь лежала душа. Тому дівчині перепадали речі, з яких виростала її донька — Світлана була старшою за Діну. Ніна була вдячна Анатолії. Раділа «обновкам» Діна. А потім, коли Світлана відверто насміялася над її бідністю, все це тихо зненавиділа. У Світлани гонору було ще більше, ніж у її матері. Й зневаги до тих, хто не мав статків і статусів.

А Діна в усьому звинувачувала матір. Робота не престижна. В хаті простенькі меблі. Ходить у східках.

— Треба було мене не народжувати! — дорікала за першої-ліпшої нагоди.

…І ось знову повернулася до матері. Благо, що сусіди перебралися у власний дім. А то Світлана знову насміялася б над її невдачею.

Діна злостилась на весь світ. І на матір.

— Ти так і не доробилася до нового дивана, — «пиляла» Ніну. — Як на цьому старому нещасті спати? А «стінка»?.. Їй місце у музеї, а не у квартирі. Чому в людей все нормально, а в мене?..

— Не гніви Бога, дитино. В людей буває ще гірше. Головне — здоров’я. А все решта додасться.

— Ага! Дітям батьки «все решта» додають. А що ти можеш?

Ніна плакала. Від образи і душевного болю, якого завдавала донька. Розраду знаходила у молитвах. Почала часто ходити до церкви. Лише там ставало легше на серці.

…Степан спершу платив на дитину такі-сякі аліменти. А потім разом зі своїм уже законним коханням подався у світи. Про сина не згадував…

…Коли Ніна почала хворіти, стало ще сутужніше. Лікарні, медикаменти…

— Ти навіть занедужала невчасно, — дорікнула Діна матері. — Степан зник. А мене вже й підробітки не рятують.

Ніна мовчки зітхала. Немов відчувала: недовго залишилося на цім світі.

Під час чергової перепалки Діна мовила матері:

— Батьки залишають своїм дітям заповіт. А ти? Квартиру, яку отримав батько? Якби не той випадок на будові, певно, досі в гуртожитку жила б. Ну чому комусь дістається все, а мені — нічого?!

— Я також залишаю тобі заповіт, доню. Свою любов, молитви і благословення.

— І що я з цим буду робити? На хліб намащу?..

Ніна цілу ніч молилася, розмовляла з Господом. Просила прощення за холодне доньчине серце. А ще просила Всевишнього опікуватися Діною. Бо більше нікому. Над ранок Нінина душа відлетіла у засвіти…

Діна крутилася як могла. Навіть згадувала сусідку Анатолію, яка віддавала їй Світланині речі. Жаль, тепер нема таких сусідів, які могли б підсобити Дімці. Якби не «секонд–хенд»…

…На прощі зібралося чимало люду. Хтось щиро молився, хтось почувався туристом. Діні не терпілося, аби все це швидше закінчилося. На неї чекала бухгалтерія. Присіла на лавку. Глянула на годинник.

— Слава Ісусу Христу, — почула.

Біля неї присіла жінка середнього віку. Скромно одягнена. Її голос нагадував материн. Тихий, лагідний…

— Не поспішайте, — мовила. — Тут так спокійно. Навіть коли багато людей, все одно відчувається умиротвореність. Без поспіху і суєти. І думки інші.

— У мене думка одна, — відмахнулася Діна.

Незнайомка усміхнулася.

— Людям завжди чогось не вистачає. Бідним — багатства. А багаті мають клопіт, як уберегти статки. А життя тече, як ця маленька річечка, що біля храму. Правда, вода у ній благодатна. Люди ж своє життя отруюють злістю, жадобою. От, у вас…

— А що в мене? — перебила Діна незнайомку. — Ні долі, ні статків. Батьки допомагають дітям, щось залишають. Мені ж ніхто нічого. І чоловік знайшов іншу.

— Але ж вам також залишили заповіт.

— Хто? Який?

— Ваша матір. Проте ви його досі не знайшли, не усвідомили, не повірили.

Діна давно забула материні слова. Згадка її розізлила. Хотіла відповісти незнайомій жінці щось в’їдливе, але тієї вже не було.

Дорогою додому думала про зустріч із незнайомкою, про сказане нею. І водночас переконувала себе: воно не має жодного значення. Але серце запитувало: звідки ця жінка знає, що сказала перед смертю мати?

Діна нипала по хаті. Робота не йшла до рук.

— Щось шукаєш, мамо? — запитав син.

— Бабусин заповіт.

Дімка здвигнув плечима.

…Діну викликав шеф. Хвилювалася: невже щось напартачила у звіті.

— Ви знаєте, Діно Іванівно, що наша головний бухгалтер іде у декретну відпустку. Хто б подумав, така пізня дитина. Але я не про це. Будете виконувати її обов’язки. Зарплату матимете вищу. Ну й відповідальності більше. Але ви — хороший працівник. Упораєтесь. Якщо все буде гаразд — премію отримаєте.

А згодом у її житті з’явився Олесь. Охоронець з їхньої установи. Вдівець. Трошки молодший за Діну. Вона йому подобалась. Але не зважувався освідчитися. І ось нарешті покликав Діну заміж. Називав Дімку сином. Пропонував переселитися у його нове помешкання. І мріяв, що Діна народить йому донечку. Діану. Маленьку принцеску.

…Їхній колектив знову збирався на прощу. Це стало традицією. Цього разу Діна не вагалася, їхати чи ні. Їй хотілося знову зустріти цю незнайому жінку. Подякувати, що допомогла знайти і зрозуміти материн заповіт. Скільки разів після цього дочка просила прощення у покійної матері. І благословення…

На прощі шукала між сотнями людей незнайомку. Ось, наче промайнула схожа постать. Ні, не вона. А може, ця жінка… Ні…

У церкві зупинилася перед маленьким образком Діви Марії. Мабуть, його приніс сюди хтось із прочан. Очі… Незнайомка мала такий же добрий, теплий погляд, як у Богородиці.

— Хтозна, чиїми устами до нас промовляє Господь, — почула шепіт позаду себе.

Цей голос… Він належить тій жінці. Шалено забилося серце. Шукала слова, які має сказати. Обернулася. Жінка у скромному одязі, такому, в якому Діна побачила її вперше, вже стояла на порозі храму. Кинулася за нею. У той час до церкви підійшла велика група паломників. Незнайомка загубилася серед десятків людських душ. А може, пішла рятувати котрусь із них…

Ольга ЧОРНА.