«Вольові» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.08 € 32.28
«Вольові»

Фото ditey.com

«Вольові»

«Я зіткнулася з тим, що моя Іринка складно реагує на все (перевзутися, помити руки після прогулянки, вдягти піжаму) — у цих повсякденних речах виявляє протест, і так було завжди, відколи вона стала свідомою. Її важко було переконати, вона не змінювала своїх рішень… Я ж — не подружка, а мама і передусім повинна дбати про її безпеку. І ось випадково натрапила на статтю про дітей із сильною волею. Мене зараз дуже цікавить ця тема. Вважаю, що саме такою є моя донечка. У публікації закликалось жодним чином не ламати цю волю у дитини, а спрямовувати в правильне русло. Але зрозумійте, як це буває непросто в повсякденному житті. Потрібно весь час задіювати педагогічний досвід, терплячість і зрештою — акторську майстерність…» — пише мені читачка «Цікавої газети». Закономірно, ця жінка припускає, що не одній їй бракує порад у тому, чи правильним шляхом вона рухається

Діти із сильною волею… Я натрапляла на цей умовний термін у книзі «Батьківство не для боягузів». Її автор — доктор Джеймс Добсон. (Він працює психологом і консультантом із питань сім’ї, шлюбу й виховання дітей. А ще з огляду на те, що, пишучи про виховання, посилається на Біблію, є дуже побожним чоловіком.) Грубо кажучи, «вольові» — це неслухняні діти, бо вони постійно опираються вашим діям, на все і завжди мають свою точку зору. Змалечку. І вони не замовчують те, що думають. Спалахи гніву, коли невдоволені, коливання настрою, важко пристосовуються до нових обставин, не бажають приймати правила чиєїсь гри. Це все про них. Ще немовлятами ці діти не дуже хочуть їсти за графіком, сплять, коли їм заманеться, плаксиві. На відміну від них, є спокійні і мляві немовлята. Така умовна класифікація — результат дослідження темпераменту діток, що тривало у Нью–Йорку аж три десятиліття! Джеймс Добсон вирішив написати книгу про отих найважчих, яких назвав на противагу «легким» «вольовими». Вони як ніхто уміють дати перцю своїм батькам, та й не тільки їм. Життя з ними — боротьба протиріч. Татам і мамам нормально нав’язувати свою волю недосвідченим малюкам. Але це нормально, як раціонально зауважує наша читачка, тільки з погляду дорослих, — дуже темпераментна дитина терпіти цього не може. Як із нею жити?

«Не хочеш одягати куртку на вулицю? А куртка так хотіла би прогулятися, вона так любить з тобою на великій швидкості з’їжджати з гірки…» Чого я тільки не молола!

З моїх чотирьох дітей одна — точно «вольова». (Ще сподіваюся, що найменший — «не чистий вид».) І якщо спочатку було просто важко–приємно спостерігати, як швидко хлопчик розвивається, бо аж надто прагне самостійності, то потім було надзвичайно важко від дисбалансу віку, самооцінки і домагань. (Додам, що є «чим зайнятися» і тепер.) Я намагалася уникати спілкування на кшталт «коса на камінь». Це шкідливо для всіх. Певна річ, якщо йдеться про небезпеку для життя, то ніякої терплячості й акторства ми собі дозволити не можемо! Дитина мусить знати, що наше «ні» саме таким і є. Мені подобається приклад–розповідь одного психотерапевта, до якого звернулася мама хлопчика, що ковтав монети. Вона не могла побороти цю його звичку. Лікар запитав, чи вибігає її дитина на проїжджу частину дороги. «Що ви, в жодному разі!» — відповіла жінка. Отже, і про монети вона мусить розповісти дитині таким же наказовим і беззаперечним тоном, як колись пояснила про дорожній рух.

Інша частина питання — про «не ламати цю волю у дитини». Я теж переконана, що ламати — це погано. Тому ми гралися. Це ж основне заняття дитини навіть у початкових класах, а ми, мами, цим знанням озброєні! («Не хочеш одягати куртку на вулицю? А куртка так хотіла би прогулятися, вона так любить з тобою на великій швидкості з’їжджати з гірки…» Чого я тільки не молола!) Правда, і тут твердолобим бути не можна. Як допікав моїй дитині одяг, що не прилягає ідеально, у два роки, так допікає і нині. Чесно кажучи, спочатку крики дитини не одягати йому шкарпетки «з черв’яками» — ті колишні, що звисали обабіч ступні, ми з чоловіком сприймали з подивом, істерик зрозуміти не могли, але змирилися. Пристосувалися. У цьому прикладі є правило: чому б не поступитися у маловажливому і зберегти більш владне «ні» (яких апріорі має бути якомога менше) для принципових ситуацій!

Думаєте інакше? То пишіть на мою адресу okovalenko74@gmail.com чи електронку, вказану знизу у «Цікавій газеті».