Історія до сліз: Дорослі казки - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
Історія до сліз: Дорослі казки

Волинь-нова

Історія до сліз: Дорослі казки

Вони теж виростають, як діти. Так здавалося Олені. Івасик-Телесик став Іваном, принцем з іншого кінця міста, у якого колись закохалась до безтями. Снігова королева — ​свекрухою, якій так і не догодила. Маленька доня — ​принцескою, якій колись добра фея подарує щастя…

– Мамо, розкажи казку, — ​попросила Софійка. — ​Про принца.

Олена сумно усміхнулася. «Принц» Іван — ​Софійчин тато — ​помчав на летючому килимі, тобто на «підтоптаній» автівці, купленій за спільні гроші, до нової пасії в сусіднє місто. Назавжди. Прихопив разом зі своїм одягом усе цінне, що було в квартирі. І кинув на прощання, що все поверне аліментами. В Івана завжди були трохи дивні жарти.

— За морями-океанами жив принц, — ​почала Олена казку. — ​Коли йому було сумно, він утікав із замку й бавився з бідною дівчинкою, яка жила неподалік. А потім у неї закохався…

— І залишив її так, як нас тато? — ​сумно запитала доня.

Оленина кума якось сказала:

— Дуже дорослі казки ти придумуєш для Софійки. Ліпше з книжки прочитай. Бо твої вигадки швидше схожі на серйозні життєві сюжети, аніж на чарівні оповідки…

Софійка чула мамину розмову з хрещеною і з цікавістю запитала:

— Що таке дорослі казки?

А потім свекруха прийшла за сервізом, який принесла на Івановий день народження.

— Чеський посуд. Дорогий. Синові подарований, — ​виправдовувалась.

Олена дістала з серванта сервіз. Принесла коробку. Склавши посуд, свекруха безцеремонно відкрила шафу. Нічого Іванового, крім старої сорочки, там не залишилося. Зняла з вішака одяганку.

— Це — ​татова, — ​мовила Софійка і потягнула до себе сорочку.

 Психолог глянула на його документи і... Знайоме ім’я, прізвище. Невже... батько?

…Час збіг так швидко. Софійка виросла. Установа, в якій вона працювала психологом, шукала на роботу водія. Та знайти ніяк не вдавалося. Той, що недавно розрахувався, сів за кермо після остограмлення. Вчинив аварію. А попередній у службовій автівці коханок возив. Один із обдурених чоловіків мало офіс не розніс. Звинувачував не свою зрадливу благовірну, а керівництво, яке не слідкує за своїми підлеглими. Після цього керівник вирішив: психолог повинна спілкуватися з кожною людиною, яку братимуть, і з претендентом на вакансію водія — ​також.

— Скандалів нам не потрібно, — сказав. — ​Тож розраховую на вашу допомогу, Софіє Іванівно.

Незабаром її покликали провести співбесіду. Немолодий чоловік, подивившись на неї, трохи занервував. Психолог глянула на його документи і… Знайоме ім’я, прізвище. Невже… батько? Але ж мама казала, що виїхав. Проте реєстрація в паспорті вказувала, що він живе тут, у місті. Назва вулиці і номер будинку — ​це адреса її бабусі по батькові, яка, щоправда, ніколи не горіла бажанням бачити внучку. Софія відкрила трудову книжку.

— Ви часто змінювали місце роботи. А водієм працювали аж шість років тому. Причина?..

Чоловік занервував ще більше. Очі забігали.

— Ну, було… Зловживав трохи. Через проблеми, невдачі. Стрес знімав. Але тепер… жодної краплі. А те, що міняв роботи… З ким не буває? Шукав, де платять більше. Бо обіцяють одне, а на руки отримуєш мізерію. Ще й вимагають бозна-що…

— Сім’ю маєте?

— Як каже моя мама, не цінували мене дружини. Але навіщо вам ті байки?

— А хочете, Іване Петровичу, я вам розкажу дорослу казку? Жила-була маленька дівчинка, яка дуже любила свого тата. А він її зрадив. У неї від нього нічого не залишилося, крім старої сорочки. Вона з нею розмовляла. Витирала нею сльози. Скаржилася на свої дитячі негаразди. Мама дивилася на це і хвилювалася, чи все гаразд зі здоров’ям доньки. Навіть водила до лікарів. Ті заспокоїли: просто дитина дуже сумує. До речі, дівчинка відвоювала сорочку у бабусі — ​татової мами. Бабуся малу не любила, бо та була не схожою на батька.

Мама подобалася одному чоловікові. Донька, вона тоді ще була мала, раділа: у неї знову буде тато. Дядько Михайло приносив їй іграшки, смаколики, пригощав морозивом. Але мама відмовилася від заміжжя. Пізніше пояснила: не пережила б, якби сімейне життя не склалося вдруге. Та помилилася. Цей чоловік виявився добрим і порядним. Жінка, з якою він згодом одружився, живе щасливо…

Мами не стало того дня, коли донька отримувала в університеті диплом. Вона дуже поспішала на свято до неї. Переходила дорогу. Машина збила її на пішохідному переході. Водія так і не знайшли. Свідків — також. Може, хтось щось і бачив, але не хотів говорити.

Після похорону дівчині почав снитися батько. Від стресу. Проявилося те, що боліло роками. От тільки батькове обличчя завжди було нечітким. І не пам’ятає, що він їй казав… Сорочку вона береже досі. Вже й не знає навіщо…

Маму дівчинки звали Олена. А дівчинку — ​Софія.

— То ви… ви моя донька? Я одразу, коли вас… тебе побачив, то подумав… така схожість з моєю першою… Ви… ти мене звинувачуєш? Ну, розлюбив я Олену. Звинувачуєш?

— Ні.

— А як із роботою?

— Казка закінчилася…

— Це означає —до побачення? От і чекай від дітей добра. Як каже моя мама…

У двері постукали.

— Софіє Іванівно, тут ще один претендент на вакансію водія.

— Хай зайде через кілька хвилин.

Софія стояла біля вікна, дивилася услід чоловікові, який виявився її батьком. Він прямував через дорогу до кнайпи «Золота рибка». Забігайлівку в їхній установі жартома називали «розбите корито».

Ольга ЧОРНА.