Верховна Рада – ​не театр, Президент – ​не актор: усім доведеться знімати маски - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.67
Верховна Рада – ​не театр, Президент – ​не актор: усім доведеться знімати маски

У реальному житті, на жаль, не як у фільмі. Чи розуміють це прихильники стрічки «Слуга народу»?

Фото Forbes.net.ua.

Верховна Рада – ​не театр, Президент – ​не актор: усім доведеться знімати маски

З чого дивувалася і чим переймалася цими днями наш спеціальний кореспондент Людмила Власюк

…що люди торгують своєю любов’ю

«Ну що Зеленському вже там робити? У нас коміків хватає і у Верховній Раді. Ось як тільки всі наші хлопці повернуться, то й наведуть тут лад», — ​чую поважний чоловічий голос одного з пасажирів, який теж чекає на автовокзалі на свою маршрутку.
Ми говоримо про військових, називаючи їх «наші хлопці», «наші захисники». Ми звикли бути за їхніми спинами. Вони захищають нас там, і ми сподіваємось, що зможуть вирішити все тут за нас. Ними ми прикриваємо своє невміння боротися за власну країну. Разом із тим хочемо, щоби на політичному небосхилі з’явились нові зірки. Але театр і реальне життя — ​різні речі, тому зростання рейтингів Володимира Зеленського мене, чесно кажучи, дивує. Зрозуміло, що українці розчарувались, не вірять політикам і починають шукати «свіжі обличчя», які суперечать нинішній політичній системі.

Образ президента у «Слузі народу» відразу викликав захват у суспільства. Простий, доступний для людей. Глядачі захопливо спостерігають, як він із легкістю вирішує будь-які проблеми в державі. Дивлячись на екранні перемоги Голобородька, здається, що і в реальному житті таке можливе. Однак, особисто я би не хотіла бачити майбутнього президента «слугою», бо сьогодні він може служити простим людям, а завтра — ​комусь іншому. Хочеться, щоб ним став професіонал, до того ж справедливий. Як би там не було, всім кандидатам доведеться знімати маски. Після обрання на посаду. Бо ж вирішуватимуть реальні проблеми. А їх вистачає. Через це чимало українців, порівнюючи наш рівень життя з європейським і бачачи відмінність, готові махнути рукою на власну країну. Є й такі, які ностальгують за СРСР, бо ж більшість із нас старші за незалежну Україну. Хтось марить так званим радянським благополуччям, а хтось вірить у безтурботний європейський рай.

Наша держава загрузла у корупції, хамстві і ще багато у чому. Але це ж не привід нею не дорожити. Наприклад, своїх друзів ми любимо, незалежно від політичної ситуації та їхнього фінансового становища. І коли я чую: «Не хочу тут жити, бо тут усі продажні!», хочеться сказати: «І ви не торгуйте своєю любов’ю».

…тими, хто цінує Крим по-справжньому, а не лише «в сезон»

Ще трішки і святкова атмосфера запанує всюди, цьому сприятимуть новорічні та різдвяні знижки у магазинах. На фронті ж солдатів зігріватимуть братні обійми в окопах та гостинці з рідного дому.

У ці грудневі дні 5 років тому весь світ, затамувавши подих, спостерігав, як тисячі людей вийшли на Майдан боротися за нову країну. Нами захоплювалися. У цей час я була в Криму, де, виявляється, вже тоді кожен робив власний вибір. Хтось ставав під російські прапори, хтось — ​під українські. Декому було байдуже, під яким стягом жити. А ще одні говорили, дивлячись відеосюжети з Майдану: «Краще сиділи б удома».

Крим не втрачений. Він — ​вкрадений. І мені хочеться підтримувати тих, хто втратив рідну домівку, кого через цю любов кинули за грати. 

Чим ближче ми під’їжджали до Сімферополя, тим «російськомовнішим» ставав наш вагон. Нібито їхала з цими людьми з Ковеля, спілкувалися українською… Вже тоді відчувалося, що там загубився час і реальність. Хтось жив Україною, хтось — ​Росією, хтось відчував себе європейцем, хтось залишився у Радянському Союзі. Моя сусідка в кімнаті теж виявилася російськомовною, але це не заважало нашому відвертому спілкуванню, попри велику різницю у віці. Вона розповідала, що з легкістю читає українські книги, журнали, газети, однак живе спілкування виходить кострубатим, тому й розмовляє тією мовою, якою зручно. Вже тоді вона говорила, що чимало кримчан хотіли б, аби півострів належав Росії. «Но я — ​против! — ​так у перший вечір заявила Зінаїда Дмитрівна, яка проживає у Керчі. — ​Я не против России! Я за единство Украины».

Майданом тут теж цікавилися. Зокрема, наші сусіди за столиком в кафе — ​подружжя старшого віку з Києва. Обоє — наукові співробітники інституту. Пані Лілія з осудом розповідала, у якому занедбаному стані зараз столиця, а пан Василь про те, що такого свята він не бачив у рідному місті вже давно…

Той Новий рік я зустрічала в Алушті. Гори, доріжки, що сповзають ламано вниз до моря, яке навіть узимку відбиває сотні променів сонця, — ​це те, що не забувається. Цей Крим іще повертається до мене. Коли переглядаю фото, де є ті, хто все ж таки присягнув перед новими прапорами, і ті, хто звідти поїхав і чекає на повернення додому. Бо вони по-справжньому його любили, не лише «в сезон». Тому Крим не втрачений. Він — ​вкрадений. І мені хочеться підтримувати тих, хто втратив рідну домівку, кого через цю любов кинули за грати. Тих, хто й сьогодні змушений терпіти цю несправедливу реальність, нав’язану тираном.

…«сумкою спогадів» із маминої шафи

Дуже люблю старі речі, бо вони спонукають переосмислювати наше життя. З роками я стаю все більш сентиментальною, схильною бачити в буденних і звичних предметах щось важливе. Ось, скажімо, що доброго може бути в старенькій обдертій маминій сумці коричневого кольору, яку вона тримає у своїй шафі? А я вам відповім: пам’ять. Там зберігається все те, на чому я виросла: шкільні табелі, намальований грибочок ще, мабуть, у дошкільному віці, зроблений своїми руками подарунок, бірочка з пологового будинку із записом моєї ваги та зросту. З дитинства я спостерігала, як мама бережно витягувала її з шафи, з теплотою перебирала кожну річ. Я запам’ятала те дивовижне споглядання за її рухами та емоціями. Сьогодні розумію, скільки за всім цим радості, сліз, як щемко їй пригадувати все це, бо там лежать найдорожчі для неї речі. Іноді для щастя потрібно зовсім небагато. Трішки тепла і спогадів. Тоді ми починаємо усміхатися й цінувати по-справжньому щось для себе важливе. Де пережиті втрати й здобуті перемоги, де все те, чому ми раділи й чого боялися, чим переймалися? Наприкінці року я завжди аналізую, чого так і не досягнула, від чого відмовилася. І дякую Всевишньому за те, що ця «сумка спогадів» і далі поповнюється новими речами. Руками моєї мами.