Було в житті чимало перипетій, бо вже на двох – ​рік 183–й!

Сімдесят років тому, в нелегкий повоєнний час, потрапила 20–літня красуня–житомирянка Віра на Полісся. У Карасин Маневицького району, куди її направили на роботу, молода вчителька добиралася цілісінький тиждень — ​таким тоді було транспортне сполучення. «Разом з іншими випускниками житомирського педучилища, яких направили вчителювати на Волинь, ми ночували на вокзалах, очікували попутки», — ​усміхається Віра Яківна.
У Карасинській школі її чекала змучена війною і спрагла до знань дітвора. Тут і розпочала Віра Масюк 37–річний учительський шлях, всю себе віддаючи улюбленій професії

Стала квартирантка за невістку

Через кілька літ Віру Яківну перевели в школу Замостя. Тут вона квартирувала в Масюків. А невдовзі з армії повернувся Микола. Високий, гарний, із кучерявим пишним чубом… Стільки років пам’ятає вона ту мить, коли поріг переступив син господарів, її майбутній чоловік. Після семи літ служби повернувся Микола Масюк у рідне село.

— За сім років мав лише одну десятиденну відпустку, — ​зауважує Микола Онуфрійович, якого ще неповнолітнім призвали до армії.

Під час боїв за Ковель він був у бригаді з транспортування поранених, служив артилеристом у Кенігсберзі, закінчив курси водіїв.

Змужнілий хлопець оторопів, побачивши чарівну квартирантку. Без довгих залицянь і зустрічей вони й побралися, обоє маючи лише по дерев’яному чемодану з найнеобхіднішим. У батьківській хаті, де мешкали дідусь із бабусею, батько, мати, сестра нареченого, розпочалося їхнє спільне життя.

— Інкубаторну станцію в Маневичах якраз почали будувати, я й влаштувався там. Щодня о шостій мусив виходити з дому, аби на дев’яту встигнути, — ​розповідає Микола Масюк.

Нерви берегти треба — в цьому і весь секрет довгого життя.

Подружжя господарювало, чоловік поспішав на роботу в райцентр, дружина — ​у клас до галасливих учнів. Через кілька років Масюки, придбавши будинок, переїхали до Маневичів.

Коли Віра Яківна вперше стала вчителювати у районному центрі, в її класі навчалося 52 учні.

— Тоді не вистачало працівників. Невдовзі прислали ще Валентину Левчик, і класи поділили. Школа тоді була по вулиці 1–го Травня, в трьох корпусах навчались учні початкових, середніх та старших класів, — ​згадує вчителька–пенсіонерка. — ​Діти дуже поважали вчителів, хотіли вчитися. А ми проводили багато виховних заходів, залучали до них школярів. Учителі допомагали будувати школу № 1, відзначали свята — ​радісним і насиченим було життя в колективі.

Сім’я директора маслозаводу вдома тримала корову

Коли інкубатор перевели в Оконськ, Микола Масюк працював механіком на Маневицькому маслозаводі. 25 літ очілював це підприємство.

— На заводі трудилося 150 робітників, перероблялися сотні тонн молока, — ​з гордістю розповідає Микола Онуфрійович, який добре пам’ятає часи розквіту славного молокопідприємства, котре вже тільки в його спогадах.

Як не дивно, сім’я директора маслозаводу тримала корову. Тому й орали, сіяли, садили, косили. У любові до людей і праці виховували двох доньок та сина.

— І школярі Віри Яківни завжди були слухняними, — ​ділиться вчителька маневицької школи–гімназії Людмила Капустинська, завдяки якій я й потрапила на гостину до цього подружжя, яке разом уже шістдесят восьмий рік.

— Головне в житті — ​не говорити нікому поганого слова. Ні рідним, ні близьким, ні учням, а коли тобі скажуть, зроби вигляд, що не чуєш, — ​зауважує Віра Масюк, — ​бо криком і сваркою нічого доброго не зробиш.

— Нерви берегти треба — в цьому і весь секрет довгого життя, — ​додає її чоловік.

«У щоденних клопотах минає день за днем. Ось уже й сорок, і п’ятдесят, і дев’яносто… Твої галасливі маленькі учні виростають, стають дорослими, і ти вже їх часом і не впізнаєш… А школа й досі сниться — ​ось відчиняю двері, заходжу в клас, — ​поринає у спогади вчителька.

Такими ж чесними і працелюбними ростили Масюки своїх дітей, а ті все найкраще передали своїм нащадкам. Так ведеться славний рід, у якому дідусь з бабусею завжди в пошані. Чекають вони від рідних звісточок, радіють гостям, пораються в будинку, на обійсті, тримають птицю. Микола Онуфрійович доглядає великий фруктовий сад, який цьогоріч тішить щедрим урожаєм. На своїй вірній «Таврії» їздить разом із дружиною по гриби–ягоди.

— Коли лісом ходиш, то забуваєш, що і ноги можуть боліти, — ​каже пан Микола. — ​А додому приїдеш — ​вже і тиск, і пульс нормалізовані…

Микола Онуфрійович і Віра Яківна заворожують свою щирістю, бадьорістю, любов’ю до життя та людей. Славних довгих літ вам, щоб у доброму здоров’ї зустріли й свої сторічні ювілеї!

Юлія МУЗИКА