Це було декілька тижнів тому. Молода жінка прийшла в редакцію з букетом ромашок...
Катерина ЗУБЧУК
Це було декілька тижнів тому. Молода жінка прийшла в редакцію з букетом ромашок.
— Хочу подякувати вам за допомогу, — сказала вона. І перша думка після цих слів, що відвідувачка — одна з тих, хто знайшов свою долю через нашу газету. Трошки помилилась. Мова справді пішла про знайомство і подальше одруження завдяки рубриці “Так хочеться бути у парі”. Але не цієї жінки — Руслани Єфимчук з села Хутомир Любешівського району, а її родича. Руслана Євгенівна була, як з’ясувалось, лише посередником. ... Сама Руслана родом з села Нові Березичі того ж Любешівського району. Дев’ять років тому вийшла заміж за хлопця з Хутомира. — В той час я навчалась стаціонарно у Волинському державному університеті. А коли Станіслав запропонував бути його дружиною, то перевелась на заочне відділення. Пішла заміж в багатодітну сім’ю, де ще в 1991 році померла мати. Скоро ми з чоловіком побудували собі хату, в нас вже є двоє діток. А коли півтора року тому помер і батько Станіслава, то залишились самі в батьківській хаті два його брати — найстарший Володимир і наймолодший Ростислав. Я щоразу бачила, як вони удвох хазяюють, і шкода їх було. І розумні хлопці, і працьовиті, добрі, порядні, а в селі, де мало дівчат, пропадають без жінок. Старшого важче женити. Отож, вирішила молодшому допомогти. Я сказала Ростиславові, що напишу листа у службу знайомств. І 14 липня минулого року Руслана принесла лист в редакцію — день цей добре запам’ятала, бо став він, як виявиться згодом, щасливим. Невдовзі в добірці “Любить! Не любить” з’явилось оголошення: “Хотілось би з вашою допомогою знайти свою долю. Я — простий сільський хлопець. Живу у мальовничому поліському селі. Мені 23 роки, зріст 170 сантиметрів, працюю, житлом забезпечений. За характером спокійний, скромний. Мабуть, тому і не знайшов досі свою половину. Так сталося, що в ранньому дитинстві втратив найдорожчу у світі людину — маму... Хотілося б, щоб відгукнулась та єдина, проста, роботяща сільська дівчина, яка цінує доброту, чесність, порядність”. На цей лист, як я дізналась у розмові з Русланою, відгукнулось шість дівчат віком від 20 до 24 років. Були листи з фотознімками. Писали дівчата гарні, такі, що мали роботу в Луцьку. Ростислав відразу сказав, одержавши лист з фотознімком від Наталії Гайдучик з села Ситниця Маневицького району: “Ось з цією дівчиною я б хотів пов’язати свою долю”. Потім, хто бачив їх, то дивувався, наскільки схожі вони — як брат із сестрою. Недаремно кажуть, що доля— від Бога, і чоловік з дружиною завжди схожі. Спочатку Ростислав листувався з дівчиною. У вересні вони побачились — зустрічались у Маневичах, як кажуть, на нейтральній території. А привіз Ростислав свою наречену на знайомство з родиною на престольний празник — Чесного Хреста. Наталії сподобалось і те невеличке поліське село, де жив майбутній чоловік, і родина, яка прийняла її тепло і щиро. Потім, на Івана, запросила всіх до себе в Ситницю. А в листопаді, перед Михайлом були заручини. Весілля відгуляли вже в цьому році — 6-го лютого. В Ситниці і живуть молоді. Завдяки зустрічі з Русланою Єфимчук, стараннями якої та з допомогою нашої газети народилась сім’я, я дізналась, що Хутомир — село незвичайне: з неповних двох сотень мешканців — два десятки холостяків. І особливо зацікавило мене, що ще один з тих холостяків теж пробував з допомогою нашої газети знайти свою долю, але поки що безуспішно. Цей холостяк — найстарший брат чоловіка Руслани — Володимир Єфимчук. Про історію, пов’язану із знайомством через рубрику “Так хочеться бути у парі”, я розпитувала вже в самого Володимира, коли побувала цими днями в Хутомирі. Знала, що рубрика “Так хочеться бути у парі” багатьох цікавить, бо чимало людей, як вони самі висловлюються, втомились від самотності. Але не здогадувалась, які драми розгортаються за короткими листами-оголошеннями. Один з таких листів привернув увагу і Володимира. Писала 35-річна жінка, яка живе в селі, виховує дворічну доньку: “Для серйозних стосунків познайомлюся з порядним, добрим чоловіком, без шкідливих звичок віком від 38 до 40 років. Хочеться, щоб поряд був хороший чоловік, а моя дочка мала гарного тата”. Це було в кінці цьогорічної зими. Написав Володимир листа Ользі (назвемо так цю жінку). Згодом вони зустрілись. Сподобались одне одному. — Все складалось добре, — розповідає Володимир. — Ольга з дитиною вже гостювали в мене, познайомилась з родиною. А потім — ні телефонного дзвінка, ні листа (а саме Ольга, як домовлялись, мала відізватись). І тоді ми з братом вирішили поїхати до неї в село, що в Маневицькому районі. Прошу пояснити і чую: “Від мене відмовляться сестри, якщо я буду з тобою зустрічатись...”. Їй поставили вимогу: “Або ми, або він”. А дитина ж мене з першого дня, як тільки побачила, назвала татом. І коли я йшов від Ольги, то дівчинка плакала. Я відчував в розмові, що Ольга хотіла б бути зі мною, але опинилась у безвихідній ситуації. Я з її сестрами не знайомий. Думаю з прикрістю: як же так можна судити про людину, яку не бачили ніколи, не спілкувалися з нею, як про неї можна говорити добре чи погано?.. Може, тому й погодився Володимир на відверту розмову, щоб з газети дізнались сестри Ольги більше про нього. Адже, як я зрозуміла з його слів, ще не втрачена надія, що обірвані ниточки можна зв’язати. — Ми сподобались одразу одне одному, — ці слова Володимир не раз повторював.— Я не можу жодного поганого слова сказати про цю жінку. А що така недовіра до мене в її рідні, то, може, тому, що вже Ольга “обпеклась” в житті. Про себе Володимир сказав, що завжди був матеріально відповідальний — і в армії , і на “гражданці”. Останнє його місце роботи — відділення Ощадбанку на митниці. Але п’ять років тому це відділення закрили, і він без роботи. Хазяював з найменшим братом Ростиславом, поки той не женився і не поїхав у Ситницю. А тепер ось — сам. І не просто курку, качку тримає, а корову, коника. Володимир ще й музикант, виявляється. На весіллях багато літ грав. Ось так: усіх своїх ровесників посватав і поженив, а собі дівчини так і не знайшов. Я схиляю розмову якраз до цього — чому у тридцять дев’ять років так і залишився холостяком? — Все відкладав, — каже Володимир, — думав, що ще встигну. Може, далось взнаки, що мама померла так рано. Я —найстарший в сім’ї — мав тоді 25 років. Була у мене дівчина, хотів уже женитись. Але до весілля не дійшло. Напевно, побоялась йти в родину, де померла мати, — найменшому моєму братові не було ще й десяти років. Після смерті матері ми звикли все робити самі. Самі себе доводили до пуття... І таке я почула від Володимира: — Перебірливий був занадто, тому й не женився. Надто високо “планку ставив”. — І яка ж ця “планка”? — Хотів, щоб моя дружина була совісною людиною, приємної зовнішності, розумною. Щоб ми розуміли одне одного. А зараз ще й із села свого нікуди не хочу їхати. Це в двадцять п’ять можна відриватись від коріння. А я в Хутомирі половину життя прожив — дерево в такому віці не пересаджують, бо не прийметься. Так і людина... Розмовляла я ще з одним холостяком —37-річним Леонідом Дарчичем. І коли зайшло про те, чому так і не женився, то чоловік сказав: — Вдома мало був — все на сезонні роботи їздив. А потім мати слабувала, то треба було за хазяйством дивитись — не до дівчат... — Але ж мати, певно, казала: “І коли ж ти, синку, женишся?” Невістку в хаті, мабуть, хотілось їй мати. — Було таке. І не раз. — Ви ще не втрачаєте надію, що на ваш двір прийде жінка, ваша дружина? — Ні... І батько Леоніда дуже хоче, щоб син, з яким доживає віку, женився. Четверо дітей — сини і дочки — подарували йому внуків, але вони не з ним. А так хочеться, щоб у дворі бігала малеча...
