Вийшовши вранці із головного корпусу санаторію “Лісова пісня”, що знаходиться на мальовничому березі озера Пісочне, я раптом почув...
Левко ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
Вийшовши вранці із головного корпусу санаторію “Лісова пісня”, що знаходиться на мальовничому березі озера Пісочне, я раптом почув: — Доброго ранку, Левко Степанович! Ви що, збираєтесь йти загорати? Я теж вже майже готова — ось тільки візьму купальник. — Доброго ранку, Світлано Лаврентіївно,— відповів я і подумав: “Дивна жінка... Чого це вона до мене так приліпла?”.
Складалось враження, що вона підстерігає, коли я йтиму до озера, щоб скласти мені компанію. Через кілька хвилин ми вже були на піщаному березі озера. Розмовляли про те, про се. Я дізнався, що Світлана Лаврентіївна живе в одному із районних містечок Волині. Вона одружена, має чоловіка, двох дітей — сина і дочку. По дочці є двоє внуків. — Авжеж, я бабуся,— сказала жінка і глянула на мене, загадково посміхаючись, ніби підкреслюючи, що вона ще молода бабуся. — А чоловік де працює? Ким? — запитав я на продовження розмови. — А чоловік? — ніби перепитала вона, і при цих словах несподівано заплакала. Сльози, як вранішня роса, текли по щоках, і я не знав, що мені робити. Заспокоювати? Перевести мову на іншу тему? За якусь мить жінка вгамувала хвилювання і сумно продовжувала: — А чоловік мій п’яничка. Ніде не працює, нічим не цікавиться. В нього тільки одна думка — де і за що випити. Ця відвертість, по суті, при зустрічі з малознайомою людиною дещо дивувала. Але я згодом зрозумів: проблема настільки наболіла, що обминути її Світлана Лаврентіївна аж ніяк не могла. На її плечах — сім’я, господарство. Їй самій треба думати як забезпечити родину, оскільки про “надійне плече” чоловіка давно забула. Я дізнався, що працює Світлана Лаврентіївна в районному управлінні соціального забезпечення. Їй часто доводиться бувати у відрядженнях. Якраз із відрядженням пов’язана історія, яку вона мені розповіла, попросивши наперед: — Послухайте і порадьте, що мені далі робити... То був монолог, який переривався деколи мовчанкою — жінка ніби зважувала, чи можна бути до кінця відвертою. —То було чергове відрядження у село. Вирушила із завданням обійти пенсіонерів і розпитати, які в кого проблеми. Підійшов автобус. Я відкрила свою сумочку, щоб дістати гроші на квиток. Але що це?.. Замість п’ятнадцяти гривень, які, добре пам’ятала, були в сумочці, знайшла тільки п’ять. “От гидота... То вже той п’яниця витягнув десятку на похмілля,— подумала про чоловіка. — Добре, що хоч на дорогу залишив”. З гіркотою на душі я почала ходити від хати до хати своїх пенсіонерів. Час минав швидко. І в списку моєму залишалось все менше прізвищ. Ось чергове обійстя. Заходжу в невеличку дерев’яну хатину. А в ній чистенько, прибрано. На столі стоїть ваза з квітами. Подумалось, що господиня — якась бабуся-чистьоха. Зазирнула в список — ні. Тут значиться одинокий чоловік. Між іншим, теж Левком його звати, ваш тезка. Я привіталась, представилась, що з соцзабезу. Господар саме збирався обідати і ставив на стіл смажену картоплю. В тарілці лежала тюлька з цибулею, присмачена олією, яєчня із салом. “Левко Михайлович,— звернулась я до цього напрочуд симпатичного чоловіка,— можливо, у вас є якісь претензії до місцевої влади чи до нашого управління. А, може, прохання яке, то ви кажіть. Я запишу, і ми по можливості постараємось допомогти”. “А які в мене можуть бути претензії чи прохання, — відповів питанням на моє запитання чоловік. — Все у мене є. Хліб і до хліба. І паливом забезпечений, і добрі люди допомагають по господарству. Ось господиня в хаті потрібна. Та де ж її візьмеш?» Я, було, зібралась йти далі за своїм маршрутом, вже й за клямку взялась. Раптом встає цей чоловік (на вигляд йому було під шістдесят), легенько бере мене рукою за лікоть і промовляє: “Ну й куди ви так спішите? Ще встигнете обійти своїх підопічних. А мені буде прикро, коли ви не пообідаєте разом зі мною”. З цими словами він посадив мене за стіл поряд з собою. Поставив тарілочку, поклав ложку, вилку і промовив: “Моя господа всім гостям рада. А за таку зустріч не гріх і випити по маленькій чарочці”. Ми випили раз і другий. Пили за знайомство, за дружбу. Левко Михайлович запропонував ще випити за любов. Незручно мені було відмовити такому гостинному чоловікові, ми випили. А коли дійшло до передбачуваного цілування, то ви не уявляєте, який це був поцілунок. Я пережила таке приємне відчуття, що мимоволі відповіла таким же поцілунком. Але в якусь мить схаменулась: “Що я роблю? Я ж заміжня жінка, мати двох дітей, бабуся...”. Різко відірвавшись від рук Левка Михайловича, я легенько відштовхнула Левка від себе. “Пробачте, Світлано Лаврентіївно. Старий пень не зумів стримати своїх почуттів”. “Нічого, нічого... Все гаразд”,— промовила я і ще раз подякувала Левку Михайловичу за гостинність. “А ви все-таки не обминайте мене, Світлано Лаврентіївно. Заходьте, якщо будете в цих краях”. —Минуло декілька місяців. І склались так обставини,— розповідала далі Світлана Лаврентіївна,— що я знову потрапила в те село, де жив Левко Михайлович. Була літня пора. Сонячний, теплий день перед святом Трійці. Отож, коли я зайшла до хати Левка Михайловича, то застала його за дещо незвичним для чоловіка заняттям — він прибирав у кімнатах. Побачивши мене, вигукнув: “О, Господи, які люди у мене в гостях!”. Я, привітавшись, вирішила, що треба хоч чимось допомогти одинокому мужчині. “Левко Михайлович, давайте, я вам помию підлоги”. “Та ні, не треба,— відповів він. — Я й сам впораюсь”. Але я все-таки наполягла на своєму і взялась за відро та ганчірку. Почала мити підлогу. “Ну раз так,— сказав чоловік,— то я піду на кухню і щось приготую пообідати”. Коли я, всюди прибравши, увійшла у вітальню, то очам своїм не повірила. Стіл був накритий білою скатертиною, що була поцяцькована барвистими квітами. Посередині стояла ваза з півоніями. У великій череп’яній мисці парувала смажена картопля. На тарілках були різні наїдки. Ми обідали, як і в перший раз, удвох. “Ну, за що вип’ємо?”,— запитав Левко Михайлович, і сам же продовжив: “Давайте вип’ємо за вас, Світлано Лаврентіївно. За те, що ви така вродлива і добра”. “І за вас, Левко Михайлович,— відповіла я. — За те, щоб ви знайшли собі супутницю в житті”. В той день сталось те, що пробудило в мені жіночність, про яку я при чоловікові-пияку вже й забула. На прощання ми домовились, що будемо частіше зустрічатись. Принаймні, обмінюватись листами. Коли я йшла на автобусну зупинку, то мені здавалось, що все навкруги радіє, як і я, сонечку, яке світить, птахам, що співають. В автобусі, по дорозі додому, я зайняла місце біля вікна. На серці було легко і в той же час тривожно. Цю тривогу зрозуміла вже вдома. Ніби все було гаразд, але мій “благовірний”, як завжди, п’яний хропів на всю кімнату. В кімнаті було накурено, тхнуло перегаром. Я відкрила кватирку, щоб хоч трохи вивітрити. Прийшов з роботи син. “Буди батька вечеряти”,— сказала я йому. Але син відповів: “А він уже навечерявся”. “Ну як хочеш”,— мовила я. В душі була рада, що син так вирішив. По правді, мені не хотілось в той момент бачити за столом свого п’яного чоловіка. Минали дні, місяці. Ми зустрічалися з Левком Михайловичем все частіше й частіше. Комусь, може, це видасться дивним — яка, мовляв, любов у такому віці?! Але це було справжнє кохання. В листах чи при зустрічі Левко Михайлович настійно говорив про одне і те ж: він хотів, щоб я, нарешті, визначилась, з ким буду — з сім’єю чи з ним. Я не знала, що мені робити. Ось тільки рідний дім ставав справжнім пеклом. Тому-то вирішила поїхати на відпочинок у “Лісову пісню”. Може, хоч трішки розвіюсь, забуду домашні клопоти, а там буде видно. ...Починаючи свою розповідь, Світлана Лаврентіївна сказала, що чекає від мене поради. І, закінчивши її, запитала: — І що б ви зробили на моєму місці? А що я міг порадити? Хіба відповісти філософськи, що Бог дав людині розум і серце. Розум, щоб думала і зважувала всі “за” і “проти”. А серце й душу — щоб любила. Тверезо мислити, зважувати все — це добре. Але треба прислухатися і до того, що підказує серце. — Прислухайтесь до свого серця, що воно вам нашіптує,— сказав я Світлані Лаврентіївні. В санаторій з озера ми повертались мовчки. Кожен думав про своє. Після розповіді Світлани Лаврентіївни я, здається, зрозумів, чому ця жінка так “приліпла” до мене, як думалось спочатку. Просто я чимось нагадав їй того Левка Михайловича, в якого вона закохалася, і дуже шкодує, що так пізно прийшло це кохання.
