Про подружжя Євтушків з села Стобихва Камінь-Каширського району я дізналась від голови Великообзирської сільради Олександра Токарчука. Він розповів про цю пару, яка вже в поважному віці зареєструвала шлюб, як про незвичайних людей. У кожному з них були свої життєві дороги, які врешті-решт привели їх в поліське село.
Оселя Євтушків перетворилась на сьогоднішній день, по суті, в маленький храм, початок якому дала ікона Миколи Чудотворця. Ця ікона років дванадцять тому обновилась. І, як сказали священнослужителі Почаївської лаври, стала помічною. Йдуть до неї люди і з округи, і з дальших місць. Прикладаються до ікони з вірою у фізичне і душевне зцілення. А вже в розмові з Олександром Євтушком, завітавши в його обійстя-храм, я спробувала з’ясувати, звідки ця одержима віра, звідки особливе ставлення до дружини, яку чоловік називає тільки Надічкою, тільки сонечком своїм. Олександр Євтушок родом з села Малинівка Рожищенського району. Після війни поїхав він у Рівне — працював на залізниці. А коли в Нововолинську почався видобуток вугілля, то вирішив і собі піти на шахту. — На той час, — каже Олександр Адамович, — в мене вже була сім’я, яку потрібно було утримувати. Отож, став я гірником-прохідником. Робота ладилась, і згодом я був бригадиром, мав нагороди, звання заслуженого шахтаря. Перша моя дружина Антоніна — теж з Малинівки. Зовсім молодою забрав я її з села. Жили ми в любові й злагоді. Але здоров’я моя Антоніночка не мала. І після більш як двадцятилітнього подружнього життя похоронив я її. Син і дочка в нас виросли. Син в Росії зараз живе, дочка в Нововолинську. Коли Антоніночка помирала, то сказала, що матір дітям замінить Шурочка, з якою приятелювала наша сім’я і яка на той час вже овдовіла. Так і сталося — одружились ми з Шурочкою. А ще раніше сам Олександр Адамович тяжко хворів — професійна хвороба — силікоз. Був уже на групі, надію на життя втрачав. І ось одного разу на ночівлю до нього попросився прочанин Олексій, який вів паломницьке життя по святинях України і Росії. — Побачивши мою біду, Олексій порадив: «Сину, давай поїдемо в Почаїв». «А що дасть Почаїв, якщо мені вже нема чим дихати», — відповів я йому.— Але про пораду прочанина не забував. Один раз поїхали ми з Антоніною в Почаївську лавру, другий. «Приїдете втретє, то щоб таблеток в кишені не було», — з такими напутніми словами покидав я лавру. А коли втретє сюди приїхав, то почув вже таке: «Скільки будеш жити, щоб рентген не робив». Повернувшись додому, невдовзі одержав від лікаря папірець — направлення на рентген. Раз я такий папірець викинув, другий, а тоді вирішив все-таки піти до лікаря, щоб покласти край такому «листуванню». «Де ви були, де лікувались? — запитав лікар. — Я ж вас бачив колись і тепер — вас не впізнати...» Він був впевнений, що я десь лікувався. Друга дружина Олександра Адамовича Шура — родом із Стобихви. Це в хаті її діда зберігалась ікона Миколи Чудотворця, привезена з Бессарабії, куди в 1940 році були переселені жителі Стобихви — чи то через те, що поряд був Поворський полігон, чи причиною послужило небажання багатьох селян писати заяву в колгосп. Одружившись, Олександр Адамович із своєю другою дружиною жив, як кажуть, на дві хати — і в Нововолиську, і тут. Та ось сталось диво — обновилась старовинна ікона. — Ми рішили з Шурочкою забрати її в Нововолинськ, — розповідає чоловік.— Але, щоб все було по-божому, поїхали з нею в Почаїв. І почули там, що ікону нікуди не можна перевозити — «там, де вона обновилась, там нехай і залишається, бо вона помічна». Ось тоді подружжя і оселилось назавжди в Стобихві, щоб оберігати святиню. В кімнаті, де ця ікона знаходилась, було облаштовано іконостас. З часом тут стали збиратися односельчани, щоб помолитись. Сюди приїжджає батюшка з храму села Верхи, щоб відправити службу, посповідати прихожан. — А три роки тому не стало моєї Шурочки. Хворіла вона на цукровий діабет, і обірвалось її життя, — розповідає Олександр Адамович. — Коли вона лежала в обласній лікарні, то її відвідувала односельчанка, наша сімейна приятелька Надя. Шура якось сказала своїм синам: «Діти, тьотя Надя замінить мене. Ви, Ваня і Петя, зробите ремонт у хаті, щоб тьотя Надя років три клопоту не мала.». Вже після смерті Шури подзвонив Ваня з Росії, де він живе: «Як ви там?» — розпитує мене. Почувши по голосу, що я «розкис», каже: «Татку, не плачте, ви не будете самотнім — тьотя Надя житиме у вас. Що нам мама сказала, те ми й хочемо зробити. Петя почне ремонт, як мама заповіла». Так ми і зійшлись з моєю Надічкою, яка теж похоронила чоловіка. Три шлюби в Олександра Адамовича. Вони не лише зареєстровані в цивільній установі, а й мають благословення Боже, бо з кожною дружиною Олександр Євтушок повінчаний. — Людина родиться, — каже він, — і Господь Бог дає їй пару. Прожив я добре з першою своєю дружиною Антоніною. Але вона рано пішла з життя. Так само в злагоді жили ми і з Шурочкою, але теж втратив її. А Надя, як я тепер переконаний, дана мені Богом. Мені треба було зразу з нею женитись. Дякувати Богу, він все-таки звів нас. Я не раз почула, як Олександр Адамович називає свою третю дружину Надічкою, сонечком. («Вона всю душу кладе за мене, як і я за неї»). Мабуть, дає себе знати і життєва мудрість, яка приходить з роками. Але найбільш — бажання жити за Божими заповідями. Ще в радянські часи, коли це не те, що не віталось, а й засуджувалось, їздив Олександр Євтушок у Володимир-Волинський на службу в собор і дітей возив з собою. Звідси й почалась дорога до Бога. — Я пізнав Господа Бога, — каже чоловік, — і не міг дружини ні на крихту образити. Може, вона щось і не так зробила чи сказала, але ж я завжди старався зрозуміти її... В такому розумінні допомагала любов. Для Олександра Адамовича в цьому слові дуже багато — і повага, і жалість, і бажання полегшити життя жінці-трудівниці від природи. — Що найважливіше, щоб в сім’ї був лад? — запитую чоловіка. — Основне,— каже він, —щоб мужчина був на своєму місці. А за цим в Олександра Адамовича — не повелительство з боку мужчини чи його надмірна принциповість в доведенні свого «я», а розуміння її характеру, її слабкості. — Якщо жінка порядна, якщо вона береже свою сім’ю, — то як її можна образити? — запитує Олександр Адамович і сам же відповідає: — Нею треба тішитись, радіти їй. ... Так сталося, що в той день, коли я була в Стобихві, дружина Олександра Адамовича Надія Олександрівна гостювала в дочки у Луцьку. І вже тут, повернувшись з відрядження, я зв’язалась з нею по телефону. Хотілось почути і другу сторону. І я почула від пані Надії те, що само собою підтверджувало щирість слів її чоловіка: — Олександр Адамович — людина великої душі, надзвичайної доброти і порядності. В нього особливе ставлення до жінки.
