Стокгольмський синдром, або Заручники минулого - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.11 € 29.14
Стокгольмський синдром, або Заручники минулого

Це все результат успішного впровадження одного з таких кремлівських вірусів…

Фото jcds.ee.

Стокгольмський синдром, або Заручники минулого

Час від часу мені хтось каже, що лікарі самі придумують нові хвороби, щоб аптеки продавали нові ліки. Якщо слухати це твердження досить часто, то повірити в нього легко

Андрій КУРКОВ, український письменник російського походження, журналіст, кіносценарист, колонка на сайті obozrevatel.com

Але я все ж таки в це не вірю. Тобто в нові хвороби, які придумують лікарі. З іншого боку, спостерігаю регулярно нові соціальні віруси, які вражають суспільство або просто гальмують його одужання. Я бачу, звідки ці віруси приходять і як вони намагаються викликати «соціальні» епідемії й аномалії, мета яких лише одна — ​паралізувати сьогодення і змусити людей повернутися в минуле, в минуле, якого вже нема і не буде.

Створенням цих вірусів, як і більш очевидних для багатьох комп’ютерних вірусів, займаються сотні і тисячі по-своєму талановитих людей. Отримують хороші гроші, але не гривні, а рублі. Бо працюють на території сусідньої Російської Федерації, котра і сама давно є полігоном, на якому з різним рівнем успішності перевіряється ефективність нових «соціальних» вірусів. Ось і фотографії діточок, одягнених власними батьками у військову форму часів Другої світової війни, з дерев’яними «калашниковими» в руках, світлини дитячих колясок, оформлених до 9 Травня як танки або «катюші» (на фото) — ​це все результат успішного впровадження одного з таких вірусів.

І все заради того, щоб знову показати, що Україна — ​це не просто пострадянський, а все ще спільний радянський простір, де люди за командою з Москви готові ходити строєм, носити в руках те, що скажуть по телевізору — ​а на згаданих каналах іде та ж московська інструкція: треба взяти портрет діда, приклеїти до фанерки і на ціпку нести її під «старые песни о главном».

Той, про який я говорю, можна умовно назвати «календарним», оскільки його вмикають у переддень радянського Дня Перемоги. У Російській Федерації він уже настільки вразив суспільство, що і вмикати його особливо не треба. Пустили по радіо і телебаченню кілька пісень-імпульсів — ​і процес пішов. Але він, звичайно, потребував модернізації, щоб культ перемоги не здавався застарілим, нафталіновим. Тож цьому «святу» надали елементів мексиканського Дня мертвих. Ну а далі вже запустили механізми соціальних мереж, культурних відділів посольств РФ, будинків дружби і товариств співвітчизників. І ось уже по всьому світу марширують ті, хто став носієм цього вірусу, навіть не здогадуючись про свою хворобу, про власну роль в епідемії.

В Україні, де в останні роки зі зрозумілих причин посольство Росії стоїть із закритими жалюзями на вікнах і за колючим дротом, роль його виконує телеканал «Інтер» зі своїми дрібнішими канальчиками, на яких грізними радянськими голосами рекламується в ці дні концерт до Дня Перемоги і «марш» безсмертного полку, закамуфльований під акцію «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

І все заради того, щоб знову показати, що Україна — ​це не просто пострадянський, а все ще спільний радянський простір, де люди за командою з Москви готові ходити строєм, носити в руках те, що скажуть по телевізору — ​а на згаданих каналах іде та ж московська інструкція: треба взяти портрет діда, приклеїти до фанерки і на ціпку нести її під «старые песни о главном».

Якщо не боротися з цим вірусом, якщо хоча б не змусити його мутувати, то наслідки будуть сумними і політичними. І нової України не буде. Бо нове не будується під «старі пісні про головне» і під тупання ніг, співзвучне такому тупанню на Красній площі в Москві.

Так, минуле не відкинути, воно залишиться. Але далеко позаду, за спиною. А наше сьогодення, розбомблене снарядами, привезеними з РФ на Донбас, розстріляне «зеленими чоловічками» і офіцерами-у-відпустці-за-свій-рахунок, частково захоплене Росією із застосуванням усієї своєї військової потужності, як це сталося у Керченській протоці, вимагає іншого ставлення до пам’яті і до реальності.

У нас є мільйони українців, які загинули під час Другої світової війни, є мільйони загиблих у сталінському ГУЛАГу, є десятки і сотні тисяч загиблих під час і після депортацій. Але є і тисячі загиблих на Донбасі, зниклих безвісти у Криму при окупації і після анексії, є десятки викрадених громадян, посаджених в російські в’язниці за свої політичні переконання і за те, що вони мають міцний імунітет проти «вірусів», які нам намагається нав’язати країна-сусідка.

Портрети загиблих і зниклих безвісти на Донбасі, портрети Небесної сотні і десятків кримських татар, що сидять у російських в’язницях за те, що не визнають анексію — ​ось що повинні нести на цій акції громадяни України, якщо вони не хочуть знову одного разу прокинутися в Радянському Союзі. Ну, а далі, за першими колонами можна нести і фотографії своїх дідів: загиблих, посаджених, розстріляних — ​дідів, які і знати не могли в той час про існування свободи слова, свободи друку, свободи зборів і маніфестацій.

У кожного часу свої герої. Наші нинішні герої — ​не павлики морозови й олександри матросови, а Олег Сенцов, Володимир Балух, Ільмі Умеров, Ахтем Чийгоз, військовополонені українські моряки…

…і багато тисяч інших, без самопожертви і самовідданості яких Україна б не вижила.