«Синку, ти скоро помреш…» — «Я не хочу!!!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.43 € 26.95
«Синку, ти скоро помреш…» — «Я не хочу!!!»

«Мій найдорожчий син спить з улюбленими ковдрою і подушкою».

Фото з архіву Дженні Яррінгтон, teamewan.com.

«Синку, ти скоро помреш…» — «Я не хочу!!!»

Рано чи пізно кожен із нас має пережити болісну мить смерті близької людини. Що можна сказати їй в останню годину?

Йому було лише 8 літ…

У понеділок о 15–й годині смерть повідомила, що прийде по нього. Йому було лише вісім років. Його ракові клітини більше не піддавалися лікуванню, щодня вони зростали вдвічі. Кістковий мозок уже не виробляв червоних і білих кров’яних тілець, навіть тромбоцитів, продукував лише злоякісні. Рак, як при збиванні вершкового масла, згущував кров маленького хлопчика. Цей процес був виснажливим. Лишки його здорового тіла зруйнувала хіміотерапія. Уражена була кожна тканина.

Хлопчик дуже втомився, це видавали його очі. Водночас у них жила любов, найперша і найголовніша, — до життя. Любов до смаколиків виявлялася у смаку соковитої полуниці, а до ігор проглядалася у правильно вибраному пазлі. Син так любив ніжний, м’який лавандовий аромат лікарняного освіжувача, тому й не випускав його з рук. І любив життя у всіх його проявах, як лише може любити 8–річний хлопчик, і все робив, щоб жити.

Смерть було легко ідентифікувати: вона була поруч, посилала найпростіші сигнали. Відсутність апетиту. Утруднене дихання. Холодні руки і ноги, що свідчили про порушення кровообігу. Набряклі щиколотки. Хлопчик ледь–ледь міг стояти: тіло просто не трималося на ногах. Однак саме температура показала, що хвороба прогресує й не збирається відступати.

Стояння стало майже неможливим. Його тіло закривалося. У понеділок о 15.00 температура сягнула 107,2 градуса за Фаренгейтом (за шкалою Цельсія — приблизно 42).

Лікарі та медсестри зібралися біля його боксу. Їх усе більшало. Наростало шепотіння, як і моє занепокоєння. Ми провели достатньо часу в лікарні, щоб зрозуміти, коли ситуація погіршується. Не здивувалася, коли мене тихо викликали з палати. Щойно розсувні двері зачинилися за мною, опинилася в епіцентрі шуму. Лікуючий онколог у центрі групи був серйозним і спокійним. Вона мовила тихо: «Ваш син помирає. Ймовірно, він не переживе ночі».

Паралізована шоком, я не могла дихати. Ми майже два роки боролися з раком, тому знала про цю хворобу все. Так, ми повторно лікувалися після рецидиву лейкемії. Я дико боролася, щоб підтримати дитину на нібито рятівній імунотерапії: його власні імунні клітини були перепрограмовані таким чином, щоб атакувати і знищити ракові. 12 днів тому ввели новий хіміоантиген Т. Ми чекали і сподівалися на диво, очікували, що ці магічні клітини почнуть свою дію. Стривайте — невже я почула, що наша диво–терапія зазнала фіаско? Так! М’яч відібрали суперники, ми були оф–лайн, часу все меншало.

Але одна людина була сильніше шокована, ніж я.

Стримуючи сльози, я зітхнула, глибоко вдихнувши повітря, і вернулася до палати, аби посидіти зі своєю дитиною, яка помирала. Нечутно видушила з себе слова: «Треба поговорити».

Що ви скажете людині, яка вмирає?

«Мій розум почав жахливу гонитву за словами, які могли підтримати…»

За кілька тижнів до цього, теж у понеділок, я лежала в ліжку із сином. Це було ще до того, як його тіло почав мучити біль. Згорнувшися клубочком поруч із ним, прошепотіла, як завжди: «Я люблю тебе». Син сказав: «Я знаю».

Звісно, він знав. Знав про все, що я робила для нього. Нашим близьким відомо, що ми їх любимо. Промовляємо ці слова, вони їх чують і відчувають нашу любов. То що ще можна сказати? Які слова знайти, зокрема, тоді, коли вони тягнуть донизу. І не допомагають.

Смерть була поруч, посилала найпростіші сигнали.

Немає часу на слова, коли восьмирічний хлопчик помирає на ваших руках. Навіть якби і були (а, повірте, їх, справді, нема), більшість людей у них не матиме потреби, бо навіть уявити собі такої ситуації не може.

Але ми зіткнемося з іншими болісними моментами, коли сидітимемо поруч із помираючим. Прийде час, коли залишатиме цей світ рідна людина. Одна чи декілька. Всім нам варто навчитися, що казати тоді, коли слова будуть зайвими, коли «Я люблю тебе» буде замало. Що ми будемо робити? Як заспокоїмо ближніх, які от–от помруть?

Я зітхнула і сказала:

— Мені дуже прикро це казати, але ти помреш.

— Стривай, що? Я не хочу помирати!

Він був приголомшеним, озлобленим. Його великі, світло–блакитні очі згасали. Може, через лису, поголену голову та відсутність вій очі виразніше проглядалися на його обличчі. Проявився страх, змішаний із любов’ю і втомою. Мій розум почав жахливу гонитву за словами, які могли підтримати і заспокоїти дитину.

— Мені дуже прикро. Я знаю. Але всі ми помремо — хочемо ми того чи ні. Я помру. І тато. Ми всі смертні, і цього ми не можемо змінити. Мені дуже, дуже жаль.

— Коли я помру? — запитав син. Він, як завжди, був допитливим і розсудливим.

— Я не знаю, але скоро.

— Що?!

Гнів і невір’я кипіли. Дитина від почутого здивувалася більше за мене. Вона повірила у наші слова про одужання, наче у розповідь про Зубну Фею, котра замість вирваного зубчика залишає під подушкою подарунки. Ми переконали його, що він одужає, а він зробив все від себе залежне — важкі, болісні зусилля. І зараз ми з дорогим, солодким, дурненьким мавпеням витріщалися одне на одного.

Повідомлення про його смерть було найважчим у житті. Однак я повинна була зберігати спокій та ще сказати дещо. Мені довелося підібрати неможливі слова — ті, які б перекрили прірву між життям і смертю та зробили його не таким важким. Три речення стали наріжними каменями нашого подальшого існування. Я їх зараз називаю «трьома чарівними фразами, які втішать людину, яка вмирає». У той час вони були рятівними для нас обох і для всієї нашої сім’ї.

Три чарівні фрази

Ось що я сказала свому засмученому синові, який вмирає, якомога лагідніше і спокійніше: «Ти не будеш самотнім. Тобі не буде боляче. З нами все буде добре». Він потребував кожної з цих фраз більше, ніж «я люблю тебе».

1. «Ти не будеш самотнім»

Дуже важливо промовити цю фразу, адже людина — істота соціальна. Наймолодший із чотирьох дітей, наш син звик до шуму і галасу, від народження був товариським і вимагав до себе уваги. Тому дитина завжди прокрадалася до мене в ліжко, терпляче чекала, поки я прочитаю їй казку. Особливо він жадав товариства, коли боявся чогось, як–от першого дня в садочку.

Цей день тривав лише годину. Діти друкували свої імена на бейджиках, слухали оповідання на килимі й виготовляли вироби. Син постійно сидів на моїх колінах, тримався за ноги, не звертав уваги на малят. Дитячий садочок мав подарувати йому друзів, стати для нього чимось неймовірним, але син про це ще не здогадувався. Поки це приміщення лякало його своєю новизною.

І знову в понеділок синові повідомили про смерть. Він наближався до найбільшого у своєму житті досвіду, ба, найбільш невідомого. Хлопчик повинен був почути, що самотнім він не залишиться.

2. «Тобі не буде боляче»

За останні два роки моя дитина витримала величезні страждання. Однією з перших недуг став біль від тиску всередині кісток. Одного разу синові раптом стало дуже важко ходити. Потім з’явився біль від лікування, постійно боліло тіло від голок для крапельниць, біопсії спинного й кісткового мозку. Головні болі, нудота і загальне нездужання — така вона, онкологія. Плюс емоційні страждання. Слова «тобі не буде боляче» були такими важливими для дитини, яка вже не могла витримати біль.

3. «З нами все буде добре»

Ця фраза була найважливішою і найважчою. Я не могла в це повірити. Оманлива, безнадійна до слів: «Ваш син вмирає». Я так хотіла, щоб він прожив довге, гарне і безтурботне життя, якого заслуговував. Як мені знову повернути собі надію? Промовляючи цю фразу, збрехала. Але я її мусила сказати.

Син дуже піклувався про інших. Коли я запитувала: «Який фільм ти хочеш переглянути?», він часто відповідав: «Той, що і ти». У 3–му класі йому дали завдання вибрати людей, яким би син хотів допомогти. Він вибрав хворих на рак, сказавши, що ця недуга найсерйозніша для нього. Мій син виголосив такі слова: «Хочу, щоб усі люди були здоровими, і тому, що і я його (рак) маю, бажаю, щоб усі хворі (і я серед них) одужали». Віч–на–віч з невиліковною хворобою, коли смерть дихала в спину, дитина думала про інших. Їй було б ще гірше, якби вона дізналася, що ми будемо мучитися після її відходу. Син безмежно нас любив. І ми робили все, щоб сповна віддячити йому любов’ю.

«Відчуваю, як моя дорога дитина мене обнімає, і біль вщухає…»

Син не помер протягом двох наступних годин. Ми зателефонували до найближчих родичів та зв’язалися по Skype з далекими рідними і друзями. Медсестра принесла гітару. Коли заграли, музика попливла палатою, мов метелики. Ми співали. Найкращі друзі принесли карти Uno. Ми розливали пиво у пластикові склянки, як у книзі про Гаррі Поттера, і виголошували тости: «За Евана!» Лікар навіть дозволив принести собаку — той весело махав хвостом та дарував усім вологі цьомчики.

Друзі роз’їхалися, їх змінила ніч. Ми з чоловіком примостилися поруч, приглушили світло і почали читати «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Не спалося. Сталося диво: в ту ніч дитина не померла.

Незабутній тиждень ігор та вечірок тривав. Нас провідували друзі та родичі. Циркова вистава на даху лікарні розвеселила всіх. Усі ласували шоколадним тортом, співали і танцювали, насолоджувалися життям, мовби завтрашній день не мав наступити.

Увесь тиждень я повторювала: «Ти не будеш сам. Тобі не буде боляче. З нами все буде добре».

Нема чарівних слів, які можуть зупинити людину перед відходом у Вічність. Ніщо не може вберегти дорогу людину від смерті. Доза морфію лиш частково допомагає.

Рівно через тиждень, тримаючи мене за руку, син помер. У цей день померла і я. Жодні слова не можуть зараз заповнити цю порожнечу. Тепер я почуваюся неймовірно самотньою, біль нестерпний. Повторюю три речення у зворотному порядку: «З нами все буде добре. Тобі не буде боляче. Ти не будеш сам». Відчуваю, як моя дорога дитина мене обнімає.

Так біль ущухає, стає легше. Така краса цих чарівних слів: померлі живуть із нами, поки ми про них пам’ятаємо, вони ідуть поруч. І коли наступить наша остання година, я так хочу, щоб вони теж нас заспокоїли.

Дженні Яррінгтон (Jenny Yarrington),

американський блогер, мама humanparts.medium.com

Переклад українською: tutkatamka.com.ua.