Василь Зінкевич: «Ми є сила хоча б тому, що маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.67 € 27.27
Василь Зінкевич: «Ми є сила хоча б тому, що маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті»

Його знають у кожній українській хаті.

Фото ukrmusic.org.

Василь Зінкевич: «Ми є сила хоча б тому, що маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті»

У пам’яті багатьох із нас певні пісні звучать його голосом. Записані на підкірку нашої свідомості, щоб вряди-годи бентежити душу, нагадуючи їй про істинне і про полову. Коли прислухаюся до «своїх» внутрішніх записів із дитинства, то найчастіше лунає чомусь «Це моя Україна день новий зустрічає…» Здається, почула її у «Сонячних кларнетах», тоді й полонила отака оспівана гордість Зінкевича за нашу країну. За тим, що звучало з екрана, була важка праця, навчання знову і знову, непросте особисте життя…

Славетний український співак, народний і заслужений артист України, спочатку неперевершено танцював і шив костюми. Вивчаючи промислову графіку у Вижницькому училищі прикладного мистецтва на Буковині, був чи не найкращим танцюристом, а після повернення з армії — ​керівником ансамблю танцю «Смеречина». Саме Зінкевич — ​автор знаменитої хореографічної композиції «Буковинська мозаїка». Декілька танців у його постановці стали складовою Золотого фонду українського мистецтва, а розроблені ним костюми експонувалися навіть на виставках у Парижі. Талант співака відкрив у Зінкевича керівник вокальної школи Левко Дутківський. Запросив його виконати одну зі своїх пісень. У Василя на той час був тільки досвід співу за родинним столом. Але коли він дізнався, що його проби відхилені, бо Володимир Івасюк заспівав ліпше, наполіг на ще одному дублі і вклав стільки емоцій, що глядачі у новорічну ніч 1969-го слухали про сніжинки саме від Василя. Через роки в одному з інтерв’ю Дутківський, який «розгледів» і Яремчука, скаже: «Василь взагалі не мав уявлення про спів. Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, — ​яскравий приклад працелюбності для самоутвердження. За це низько схиляю перед ним голову».

Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, — ​яскравий приклад працелюбності для самоутвердження.

Сам Василь Зінкевич каже, що все почалося з Вижниці: «Директор районного Будинку культури водила нас, учнів, у гори, на полонини. Там я упивався красою, там підростав духовно. Вдивлявся у яскравий і дрібненький орнамент, вслухався у мову гір — ​і, здається, мудрішав від того. Я завше тішився голими, безлистими деревами восени. У цьому своя мудрість, довершеність природи. І полюбив їх малювати, бо вони своїм корінням і кронами з’єднують землю з небом. Вони — ​як люди».

«Найвище визнання – мене люблять прості люди!»
«Найвище визнання – мене люблять прості люди!»

 Зінкевич — ​у трійці чоловіків, завдяки яким пісню про таємничу гірську квітку — ​червону руту — ​співали в Радянському Союзі й у світі. За спогадами очевидців, коли 1970 року «Червону руту» у виконанні Назарія Яремчука та Василя Зінкевича транслювали з Театральної площі у Чернівцях на всю Україну, на прилеглих вулицях зупинився автомобільний рух. Люди хотіли почути ПІСНЮ. А вже 1971-го в Москві відбувся запис першої «Пісні року». Серед мегазірок (Кобзона, Лещенка) були і маловідомі хлопці з Буковини: Василь, Назарій та Володимир (Івасюк). Навіть назву ансамблю — ​«Смерічка» — ​тоді протитрували з помилками — ​«Семеричка».

Після цього «Укртелефільм» зняв у Яремчі мюзикл «Червона рута»: як шахтар із Донбасу (Василь Зінкевич) їде за профспілковою путівкою в Карпати, де зустрічає чарівну гуцулку (Софію Ротару).

Згодом «Смерічка» з Вижниці давала 2–4 концерти на день наживо: співали в колгоспах, на заводах, перед шахтарями… То була слава. «Балада про мальви», «Ніби вчора», «Скрипка грає»… Василь Зінкевич з’являвся на сцені, ніби у танці. І вбрання мав особливе.

У 1970–1980-х, коли про стрази Сваровскі ще не знали, Зінкевич прикрашав костюми музикантів штучним камінням.

Ще у часи студентства у Вижниці він запропонував перше вбрання для ансамблю. Зокрема — й чеканку на поясі, яку сам зробив. Одна із вокалісток згадувала: «Усі тоді носили короткі плаття і спідниці. А Василь придумав, що маємо виступати у довгих сукнях». За його ескізами (спільно з Аллою Дутковською) шили перші сценічні костюми для Софії Ротару, а згодом — ​вбрання для Ансамблю пісні і танцю ім. П. Вірського, Київського мюзик-холу, Буковинського ансамблю пісні і танцю, ВІА «Червона рута» і для ВІА «Світязь».

Василь Зінкевич, як мама зістарилася, викопав їй криницю на подвір’ї, аби не носила воду здаля.

У 1975 році Василь Зінкевич, який саме подолав проблеми з голосовими зв’язками, приїхав до Луцька співати в ансамблі «Світязь», і, звісно, він і далі розробляє моделі сценічного одягу. Дмитро Гершензон, колега Василя, розповів в одному з інтерв’ю, що ця людина — ​художник не лише за професією, а й за сприйняттям світу: «У приміщенні Волинської філармонії, на другому поверсі, в нього був свій кабінет, де на столі постійно лежали гори паперу. Яких тільки малюнків не було! Найчастіше траплялися ескізи сценічного вбрання: усі костюми для «Світязя» Зінкевич розробляв сам. У 1970–1980-ті не чули про стрази Сваровскі, а Василь Іванович уже прикрашав одяг музикантів штучним камінням.

Василя Зінкевича знають як «незіркову» зірку. У сотнях відеозаписів та статей в інтернеті зовсім немає інформації про його особисте. Вікіпедія у розділі «Сім’я» пише тільки про дітей, синів Богдана і Василя. Відомо, що талановитий автор пісень і співак В’ячеслав Хурсенко, вражено спостерігаючи під час спільних гастролей із Зінкевичем, як він турбується про своїх хлопців, написав пісню «Соколята»:

Крутилось пір’я на вітру,

І я згадав негоду ту,

В яку мене моя любов

Покинула.

Виймали жала із грудей

Очата двох моїх дітей,

І вся моя любов на них

Рікою хлинула.

Крім того, Дмитро Гершензон розповідав, що ще не зустрічав відомої особистості, яка б не те що не користувалася своєю популярністю, а навіть ніяковіла, коли її впізнають. Якось Василя Зінкевича запросили виступати на корпоративну вечірку, він хвилювався, що подумає його глядач: «Мене люблять прості люди! І що вони подумають, що Василь продався бандитам?»

А у свій день народження, 1 травня, не виступав: поки жила мама – ​їздив до неї. З матір’ю Василь мав дуже міцний зв’язок. Був наймолодшим із трьох дітей і єдиним сином, народженим в останній рік війни у селі Васьківці Ізяславського району Кам’янець-Подільської області (нині — ​Хмельницька). Мама Ганна Прокопівна важко гарувала в колгоспі. Мала дар до вишивання і створювала дивовижні квіти з підручних матеріалів. Тато Іван Харитонович працював ветеринаром, а ще володів приємного тембру голосом. Був регентом церковного хору. Після вечері батько любив поспівати народних пісень.

Розповідають, що Василь Зінкевич, як мама зістарилася, викопав їй криницю на подвір’ї, аби не носила воду здаля.

Зінкевич був одним із тих, хто не побоявся піти на похорон Володимира Івасюка, і серед небагатьох, хто підтримував стосунки з родиною згодом.

З Луцька тоді поїхали Зінкевич і Мареничі. Участь публічної людини у похованні Івасюка — ​це був виклик системі, що псувала життя страхом через спрут КДБ. Табу навіть на ім’я великого композитора й автора пісень діяло ще довго. Однак у 1980-му в ефірі Центрального ТБ з’явилася передача, у якій Василь Зінкевич заспівав як реквієм Володимиру його ж пісню «Літо пізніх жоржин» (Ротару виконала «Кленовий вогонь»). Це був вияв позиції.

Василь Зінкевич — ​почесний громадянин Луцька. У 2001-му в одному з інтерв’ю про себе і синів він так і сказав: «Ми ж лукаші, волиняни».

70-літній Василь Зінкевич, у 2015-му (на той час уже Герой України і володар Шевченківської премії), коли його вітав зі славним ювілеєм міський голова Луцька Микола Романюк, дякував особливо: «Лучеськ для мене — ​це берег творчого натхнення».

А у цих словах Василя Зінкевича – сама істина: «Ми є сила хоча б тому, що маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті. Українська пісня справді обіймає своїми крилами світ. Доводилось бувати в багатьох країнах. І без перекладу, не розуміючи ані слова, публіка встає».

За матеріалами сайтів wz.lviv.ua, umoloda.kiev.ua, portal.lviv.ua, day.kyiv.ua, uaestrada.org

Оксана КОВАЛЕНКО.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.