Не обмежена в діяльності й вільна красуня Марія на візку мотивує бути оптимістом.
Перенесла 49 переломів — і тепер не дає зламатися іншим
Громадська активістка Марія Нікітіна з дитинства в інвалідному візку через «кришталеву хворобу», однак не опускає рук ще й мотивує багатьох здорових. Вона захищає права людей з інвалідністю і є членом організацій «Рада жіночих ініціатив», «Захист» та депутаткою Вижнівської міської ради, де її буквально носять на руках
«Тато не витримав моєї хвороби — і залишив маму з чотирма дітьми»
Марія проживає у Вижниці Чернівецької області й працює в міській раді, де немає ліфта. Отож дівчину та її візок щодня носили на руках, а потім зал засідань зробили на 1-му поверсі. Вона пригадує:
— Коли стала депутаткою, то спочатку дуже боялася, адже розуміла, що наша міська рада недоступна для таких, як я. Наразі в місті було прийнято програму 2018 року про створення Комітету доступності, щоб зробити комфортним пересування людей з інвалідністю.
Ця симпатична й комунікабельна дівчина, окрім спілкування, любить співати і в церковному, і в самодіяльному хорі. Коли я слухала, як вона дає інтерв’ю, то сприймала її цілком повносправною, поки оператор не показував, що ця красуня і модниця — в інвалідному візку. Виявилося, це зовсім не впливає на її душевний настрій. Бо вона за характером не обмежена в діяльності й вільна, ще й навчає інших бути такими ж.
Марія розповідає, що народилася семимісячною, пологи були складними. У той час сім’я мала трьох дітей. Через два тижні лікарі діагностували в дитини «кришталеву хворобу» — підвищену ламкість кісток. Від народження до 16 років дівчина перенесла аж 49 переломів ніг! І врешті назавжди опинилася у візку.
— Батько працював у колгоспі, потім залишив нас — не зміг витримати такої долі, — розповідає «кришталева» принцеса.
У мене не такий характер, щоб сидіти без руху.
Хоч як мамі з чотирма дітьми тоді було нелегко, але, вважає Марія, саме завдяки цьому вони стали міцною родиною, і тепер, як і в найскрутніші часи, підтримують одне одного і словом, і телефонним дзвінком.
— У дитинстві я жодного разу не подумала, що в мене щось не так, чи однокласники щось таке на мене сказали, — каже оптимістка на візку і пояснює: — Це завдяки моїм рідним — мамі, сестрам, брату. Вони й самі ніколи не казали, що я інша, не така, як усі, що чогось не можу, навпаки, говорили: «Ти можеш і маєш це зробити». У старших класах я не могла ходити до школи, тому вчилася індивідуально, але однокласники й друзі щодня зі мною зустрічалися. Ми разом щось планували, я писала сценарії, брала участь у конкурсах. Тоді ще ніхто й не говорив про інклюзію, але вона в нас була, і була саме такою, як треба.
«Слова: «Навіщо тобі освіта, ти ж все одно інвалід?» — були чудовим уроком»
А вперше дівчина побачила несприйняття себе іншими, коли вступила до Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Виш став для неї школою, яка не лише дала освіту, а й підготувала до життя в суспільстві.
— Там я боролася з нерозумінням, коли мене запитували: «Навіщо тобі освіта, ти ж все одно інвалід?» Проте це було чудовим уроком.
Ще змалку Марія хотіла сама заробляти, і в 11 років уже плела для продажу намисто, в’язала гачком, вишивала на замовлення. І якось зрозуміла, що не цим хотіла б займатися в житті, а для іншого треба вчитися.
— У мене не такий характер, щоб сидіти без руху, — розповідає дівчина, — Зараз маю кілька сфер, де можу працювати: викладаю англійську, роблю макіяж і зачіски нареченим, займаюся громадською діяльністю і тренерством — це різні справи, і вони всі мені цікаві. Ніколи не набридає щось одне, бо я переключаюся і відпочиваю від одного заняття, займаючись іншим.
Окрім цього, Марія любить подорожувати, мотивує людей до діяльності в інших містах. Як це вдається на візку, пояснює:
— На кожному вокзалі є служба, яка допомагає людям з особливими потребами зайти в потяг. Звісно, бувають різні ситуації, коли доводиться просити звичайних пасажирів на пероні, і вони не відмовляють. Загалом я помітила, що їм подобається допомагати іншим, але треба про це говорити. Я не маю права видаватися слабкою, часом себе вмовляю, звертаюся до свого «я», бо інших переконати легше, ніж себе. Існують стереотипи, що люди з інвалідністю мають перебувати вдома чи в лікарні, але це неправда, — каже Марія. — Вони працюють, створюють сім’ї і живуть часом яскравіше, ніж інші.
