«Ви до Польщі? А я — ​до Чехії» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.42 € 29.76
«Ви до Польщі? А я — ​до Чехії»

Волинь-нова

«Ви до Польщі? А я — ​до Чехії»

Такі розмови можна почути у чергах за візами для виїзду за кордон. Українці масово покидають країну в пошуках роботи. Після свят сотні автомобілів вишикувалися на прикордонних пунктах із Польщею, Чехією, Угорщиною…

–Не підкажете, де розташований візовий центр? — ​зупинила мене жінка середніх літ.

Допоки йшли, розговорилися. Попутниця розповіла, що їде до Польщі, аби замінити односельчанку, яка доглядає стареньку бабусю.

— ​Вона там уже більше року. Попросила у господарів відпустку, — ​розповідала, — ​бо скучила за дітьми. А щоб не втратити добру роботу, домовилася, що на місяць приїду я.

Для жінки з невеликого села на Турійщині це неабияка радість, бо ж з’явився шанс підзаробити. Побоюється лише, як буде з мовою. Польської не знає. Але це не німецька, якось порозуміються. У крайньому разі, каже, виручить «інтернаціональна» мова — ​жестова.

За словами співрозмовниці, в її селі чимало людей їздять на заробітки за кордон. Найчастіше — ​в сусідню Польщу. Та хіба лише вони? Міграція стала масовим явищем. Українці поспішають зайняти місця поляків, чехів, які в пошуках кращого життя поїхали далі на Захід, у країни Європи. А змушує їх покидати сім’ї не лише відсутність роботи в Україні. Останнім часом кількість вакансій у нас збільшилася. На Волині, скажімо, зараз нараховується їх три тисячі. Цього достатньо, аби знайти роботу, однак їдуть, незважаючи на те, що роботодавці підняли зарплати. Але підвищенням на одну-дві тисячі висококваліфікованого робітника не затримаєш. Та й до закордонних зарплат наші все одно не дотягують. У Польщі, Чехії, наприклад, середній заробіток на рівні 20–25 тисяч гривень. Де в Україні заробиш стільки за місяць? Принцип оплати там такий: чим більше фізичної роботи, тим більше платять. Тож наші земляки не цураються важкої праці. Жінки з дипломами вчителів, медиків влаштовуються доглядальницями, нянями, збирають полуниці, яблука, гаруючи по 12 годин. Чоловіки трудяться на будівництві. Українці їдуть на заробітки не лише через низькі зарплати і стандарти життя на батьківщині, а й через відсутність захищеності, гідних умов праці, незрозумілу систему оподаткування і невпевненість у завтрашньому дні.

Великий відтік працездатного населення — ​проблема для економіки. Схоже, це вже зрозуміли в уряді. Адже в державі все менше стає робочих рук. За кордон виїжджають висококваліфіковані робітники, вчені. Якими є справжні цифри міграції, достеменно нікому не відомо. Називають різні дані — ​два мільйони, сім. Ми не знаємо, якого віку заробітчани, хто із них повернувся, а хто — ​ні. Закриваємо очі на те, що покидає батьківщину молодь, яку охоче приймають зарубіжні навчальні заклади. Частина її не повернеться в Україну. А це ж — ​наше майбутнє, трудові руки, які повинні заробляти на пенсії своїх батьків.

Щоб стримати відтік молоді, у багатьох країнах Європи запроваджено урядові програми. У Литві, скажімо, надають їй робочі місця в державному секторі. У нас поки що лише бізнес у повній мірі усвідомлює масштаби кризи трудових ресурсів і б’є на сполох. Йому вже нині доводиться конкурувати з Європою за професіоналів. Адже дефіцит кадрів щороку загострюється. Попит на робочі руки постійно зростає. Економіці потрібні малярі, швачки, електрогазозварники, механіки. Але їх тяжко знайти, бо робітничі спеціальності нині в Україні не модні. Молоде покоління не зацікавлене працювати руками, а ті з них, хто хоче і вміє щось робити, їде за кордон. Держава ж, на жаль, не вживає хоч якихось заходів, аби зупинити їх, повернути додому. Заклики до патріотизму нині вже не діють навіть на тих, хто їде на заробітки до Росії.