БУВ І ЗА ТАТА, І ЗА МАМУ

Залишившись вдівцем, чоловік не пустив, як кажуть, дітей по світу. Він підняв їх на ноги. Від найстаршої дочки вже внуків дочекався.

Катерина ЗУБЧУК

Коли родина Лабнюків приходить на кладовище, до могили дружини, матері, бабусі, то не лише внуки не можуть пригадати, якою ж була баба Ніна. Наймолодший син Андрій також не пам’ятає мами, бо було йому лише півтора року, як її похоронили...
Володимир Лабнюк, йдучи в армію з рідного села Мильці, що в Старовижівському районі, і гадки не мав, якою буде його життєва дорога, куди заведе. Думав, попрощався з батьківщиною на два роки, а вийшло — на цілих десять. Бо, відслуживши в Івано-Франківську, разом з такими ж «дембелями» вирішив пожити самостійно. Поїхав на Чорнобильську АЕС, потім на Новодніпрянську ГЕС. Але, як зараз каже чоловік, малувато платили. А тут ще хтось з Магадана приїхав і розповів, як добре заробляють люди на Півночі, де «з коефіцієнтом платять».
— Зібралось нас четверо,— пригадує Володимир Саватійович, — і подались за тим «коефіцієнтом». Але в Магадані роботи по спеціальності для нас не знайшлось. Вертатись в Україну ні з чим не хотілось, тож поїхали в Якутію.
Сьогодні ці переїзди сприймаються не як випадковість — так, мабуть, мало бути. Бо саме в Якутії хлопець з волинського села зустрів свою майбутню дружину Ніну. Вона була теж не місцева, приїхала сюди з Башкирії. Обом вже було по 27 літ, обом хотілось домашнього затишку і дитячого щебету в хаті, тож з весіллям не тягнули.
Коли мова зайшла про весілля, Володимир Саватійович знаходить альбом з фотознімками.
— Ось такі були ми молоді, — каже, беручи до рук весільні знімки. — Я алмази возив важковаговою машиною. Заробляв непогано — по 600—700 рублів. Було за що друзів пригостити.
У фужерах пінилось шампанське, лунало традиційне «Гірко!». На душі було радісно та спокійно. Гості за весільним столом бажали молодому подружжю дожити до срібного, золотого ювілею. І ніхто тоді не знав, що це нездійсненне. Бо ніхто й гадки не мав, що життя Ніни буде коротким. Після одруження сім’я всього три роки прожила в Якутії.
— Ніна почала хворіти, — розповідає чоловік. — Скаржилась, що болить голова. Хтось порадив змінити клімат. Подумали ми з Ніною і вирішили переїхати до її батьків у Башкирію.
Їхали в Башкирію вже втрьох — підростала найстарша їх донька Оля. Але не затримались там. Зовсім скоро написав Володимир батькам, що вертається додому. Троє їх синів народилось вже у Мильцях.
Про маму, про те, як вона турбувалась про дітей — «як гляділа і жаліла», мені й розповідала найстарша Ольга, якій сьогодні вже 26 літ. А тоді, як почалась біда, вона була ще підлітком.
— Я пам’ятаю, як наш Андрійко народився, — розповідає молода жінка. — То було першого вересня. Я вернулась зі школи і попросилась у матері піти разом з братами по ожини. Батько був на роботі, баба й дід — у церкві. Коли ми прийшли з лісу, то мати вже розродилась. «Хто в Бога вірує, — почули її крик сусіди, — то поможіть». Забрали маму з немовлям в лікарню. Два місяці був там наш Андрійко. А мама ще довше. Лікарі сказали батькові: «Ми вам співчуваємо, розуміємо, що вам тяжко самому з дітьми... Якщо хочете, то пишіть заяву і відмовляйтесь від сина. Ми віддамо його в Будинок дитини». Батько приїхав додому і до своєї матері, нашої бабусі, говорить: «Мамо, що будемо робити?». Мовила вона так: «Я десятеро вас вигодувала, то і внукам раду дамо». Поїхав батько в лікарню і забрав нашого Андрійка. Привіз його додому. «Де є троє, там і четвертому місце знайдеться», — таким було його остаточне рішення. Мама вернулась з лікарні за якийсь час, але вже дуже хворіла. «Ніно, поїхали в лікарню»,— не раз говорив батько. А вона на це йому: «Як я покину маленьку дитину? А з дитиною ніхто не прийме...».
Коли вже зовсім стало погано матері, то батько вмовив її таки їхати в лікарню. Викликали «швидку допомогу». Пам’ятаю, як ми одягали маму — вона була дуже квола. В якийсь момент почала задихатись... Ми навіть не попрощались з нею, бо не думали, що то останні хвилини її життя.
Те, що батько не віддав в сирітський будинок наймолодшого братика Андрійка, Ольга з роками по-особливому цінує. Бо тепер уже й сама — мати двох дітей. І розуміє, що завдяки батькові вона і її брати не розбрелись по світу. В неї є ще один спогад. Коли Андрійкові було два роки, в Мильці приїхав старший брат батька. «Володя,— звернувся він до брата-вдівця, — віддай мені Андрійка. Він мені буде за сина. І ти його зможеш бачити». Ользі здалось, що на якусь мить батько пристав на цю пропозицію, бо сказав: «Може, справді, краще віддати Андрійка? Він же ростиме в рідного дядька — в розкошах.» Оля тоді заплакала: «Не віддамо — і все. Бо якщо ми віддамо Андрійка, то ти приїдеш його відвідати, а він тебе дядьком назве. Тобі добре буде таке чути?». Більше на цю тему в хаті розмов не було.
Як найстарша, Ольга особливо відчула втрату матері. Бо враз довелось подорослішати. Бабуся їсти варила онукам (померла і вона, і дід в 2000 році), Ольга прала. Батько гроші на сім’ю заробляв. Так і жили. Розпитую, чи не сватали вдівцеві когось в дружини.
— А ми самі хотіли, щоб батько женився. І бабуся казала йому, щоб привів в дім жінку. І, як я чула, були жінки, які казали, що прийняли б до себе батька. Але він говорив нам: «Досить мені і вас четверо...». В душі, певно, розуміючи, що не кожна жінка згодиться на таке «придане».
... Не довелось Ніні побачити своїх внуків — Сергія і Марійки. Не бачила їх і її рідня, що живе в Башкирії. Мати з сестрою приїжджали в Мильці востаннє в той рік, коли вже Ніна тяжко хворіла і невдовзі померла. Вони хотіли забрати її додому разом з найстаршою Ольгою і найменшим Андрійком, а Петра і Мішу батькові залишити. На таку пропозицію хвора жінка категорично сказала: «Нізащо не стану ділити дітей і кидати чоловіка». Про це Ольга теж згадує, як про хвилюючий момент, коли їхню сім’ю хотіли роз’єднати.
В той день, коли ми були в сім’ї Лабнюків, то не застали вдома одного з синів — 21-річного Мішу. З’ясувалось, що він на заробітках в Карасині Камінь-Каширського району. На пилорамі в когось працює. Але він знає, що його завжди чекають у батьківському домі.