АБИ ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ НЕ ОБЕРНУЛОСЬ ВІЧНИМ ПАРУБКУВАННЯМ

Прочитала у минулому випуску добірки «Любить! Не любить» «сповідь» пана Станіслава про його запізніле кохання і відчула образу за всіх порядних чоловіків, а одночасно — зневагу до самого Станіслава. Захотілося йому відповісти. Тим більше, що Станіслав просить читачів висловитись з приводу порушеної теми.

Насамперед звертаюсь до самого автора листа. Ви не є порядною людиною і не є лицарем. Ні, не тому, що вам «у 40 літ поталанило» зустріти «кохану людину». А тому, що не личить справжньому чоловікові (у народі кажуть — мужику) так поширюватись про «гріх великий» вашої дружини (напевно, вже колишньої). Вибачте, але ви брешете.
Ви пишете, що дружина за все життя не приділила вам навіть краплі уваги, ласки, тепла. А звідки ж діти? Яка жінка буде народжувати від нелюба. Та ще й, як видно із вашого листа, не одну дитину. Хто ваших дітей доглядав, виховував. А ви самі? Невже ходили голодним, у невипраних сорочках, спали на брудних простирадлах і їли з брудних тарілок? Чи все це ви робили самі, працюючи на «хороших посадах»?
Мені шкода ту молоду особу, яку ви зустріли і нібито кохаєте. Ніяке це не кохання, а звичайнісінька хіть людини, для якої немає нічого святого, якщо вона здатна у всіх негараздах звинувачувати матір своїх дітей, аби тільки самому залишитися «білим і пухнастим». Хочеться, щоб ця молода особа (якщо вона не належить до спритних молодиць, які шукають собі чоловіків серед підстаркуватих «багатеньких Буратіно») вчасно це усвідомила. Адже немає гарантії, що через двадцять років ви поміняєте її на молодшу красуню. В народі недарма про таку породу чоловіків кажуть: «Таким і вмре!».
Можливо, хтось, прочитавши ці рядки, подумає, що я належу до людей, у яких не склалося особисте життя, тому й проявляю солідарність із жінками, в яких така ж доля. Їх я розчарую. Зовсім ні! Я — кохана дружина коханого чоловіка, з яким ми у щасливому шлюбі живемо вже майже тридцять п’ять років. Я переконана, що запорукою сімейного щастя є кохання. Але покохати людину значно легше, ніж зберегти любов на все життя. А залежить це в рівній мірі від кожної «половинки» подружньої пари.
Послання пана Станіслава дуже нагадує мені історію, яка ще півроку тому бурхливо обговорювалася серед мешканців нашого райцентру. Щоправда, вік «героя-коханця» нашого райцентру не «за 40», а під шістдесят, а героїня його роману — ровесниця однієї з його невісток. От і всі відмінності. Але я не відкидаю думки, що це просте співпадіння.
У всіх порядних людей (і чоловіків, і жінок) нічого, крім осуду і зневаги, цей, колись дійсно вельмишановний пан не викликає. Його, як і пана Станіслава, за його ж словами, ніхто не доглядав, не цінував, не шанував. Ось тільки дивно, чому, будучи таким нещасливим у шлюбі, він десь у п’ятдесятирічному віці вмовив свою дружину повінчатися — взяти церковний шлюб.
Напевно і у «героя нашого району», і у пана Станіслава занадто випещене до необ’ємних розмірів власне «я» і нічогісінько святого за душею. На мою думку, такі чоловіки занадто запарубкувалися, а їхні дружини були дуже люблячими, терплячими, забагато сімейної ноші звалили на свої плечі і ревно оберігали чоловіків від сімейних клопотів.
Будьте ж, панове, чесними хоч перед собою, понишпоріть у закапелках своєї пам’яті, пригадайте своїх дружин молодими, гарними, жаданими, коханими (вами!) і подумайте, чи не причетні ви самі до того, що все це десь поділось. Легше всього звинуватити дружин у своїх негараздах, прикритися високопарними фразами на кшталт: «гріх великий — все життя глумитися над долею іншої людини, яка взяла тебе заміж і кохала». Від слів, якими закінчується ця фраза, так і тхне манією величності і пихи. Станіслав вважає, що колись він змилостивився над своєю дружиною, зробив їй велику послугу, «взявши заміж». Він до смішного старомодний, якщо і нині думає, що при одруженні «взяв заміж» кохану дівчину. Ми з моїм чоловіком, наприклад, вважаємо, що просто, кохаючи одне одного, побралися і досі щасливі (і в радості, і в горі — хоч і не вінчані).
На мою думку, чоловіків, про яких йшлося вище, порядними не назвеш. Люблять вони тільки себе. Я визнаю: жодна людина не гарантована від того, що навіть у цілком зрілому віці вона може закохатися до безтями. Але ж кохання (справжнє кохання!) — це краса. І коли вже так сталося, то, мабуть, порядніше було б в цьому випадку прийти до дружини і не ганьбити її, не принижувати, не звинувачувати в усіх мислимих і немислимих гріхах (така-сяка — життя мені зіпсувала!), а попросити, щоб вона простила, зрозуміла і відпустила, оскільки не зможете жити без тієї, в яку закохались. Оце було б воістину вчинком справжнього чоловіка, який опікується своєю гідністю і репутацією одразу двох жінок.
У зв’язку з цим пригадалася ще одна історія. Моя близька подруга познайомилася з молодим чоловіком. Сподобалися одне одному. Він призначив їй побачення, але на це побачення не прийшов. Правда, зателефонував, вибачився, пообіцяв на другий день все пояснити. Так і сталося. Виявилося, що в цей період він розлучався з дружиною (за три дні мало відбутися судове засідання). І саме з цієї причини він не зміг собі дозволити піти на побачення. Бо не хотів, щоб хтось із знайомих, хто знає про його розлучення, не подумав чи не сказав про його нову обраницю щось погане. Він не хотів заплямувати репутацію дівчини, в яку закохався.
Зустрічатися вони почали, коли цей чоловік офіційно розлучився. Через рік вони одружилися і вже тридцять п’ять років живуть у щасливому шлюбі. Це — мої куми. І мій кум для мене — еталон справжнього чоловіка, який ні до одруження з моєю подругою, ні згодом жодного поганого слова не сказав нікому про свою першу дружину.
Раджу взяти всім станіславам на замітку таке: справді закоханий чоловік перш за все думає про честь коханої і ніколи нічим її не заплямує. А ту, яку кохав колись (ну, сталося, що почуття зникли!), ніколи шельмувати не буде.