«Прокинулась солодко зранку…»
Прокинулась солодко зранку…
Прокинулась солодко зранку…
Без звичної втоми і вмить
Крізь запах незвичний сніданку
Відчула: щось ніби горить!
Із ліжка умить підвелася,
А погляд будильник вловив…
Нервово за нього взялася…
Хтось, видно, його відключив!
«Сьогодні ж нарада! Вже пізно…» —
Мов бджоли, думки загули…
На кухню із поглядом грізним
Забігла… Немовби пройшли
Слони там… Всі стіни в сметані…
А стіл — від варення в слідах…
Шматок оселедця в стакані
І чай на новеньких стільцях…
Й посеред розгрому щаслива
Усміхнена доня стоїть…
Шматочком ганчірки квапливо
Щось хоче від столу відмить…
Найперше схотілось кричати!
Емоцій в душі через край!
«Коли ж це усе прибирати?»
— Матусю рідненька, сідай!
Вона аж завмерла…
— Матусю,
Я чула учора, як ти
Дзвонила сумна до бабусі…
Казала — не можеш знайти
Хвилинки, щоб просто поспати,
Як хочеш спочинку, — і я
Зроблю тобі, мамочко, свято!
Будильник? Це справа моя…
Пробач… Ти так сильно втомилась,
Начальник не стане сварить…
Я зранку йому додзвонилась,
Просила тебе відпустить…
Казала про втому і свято,
А він розсміявся мені!
Казав лиш тобі передати,
Щоб крила якісь на спині
Зрізати нізащо не стала…
Та я не збагнула цього…
Я ранок увесь готувала!
Скуштуєш сніданку мого?
Матусю, я поки відмию
Від крему гарненько стола…
А потім і снідать накрию!
Ти вчора сумненька була
І навіть вечерять не стала…
Сьогодні за кухаря я! —
Ясні оченята блищали,
Той погляд любов’ю сіяв…
І вже не хотілось кричати
Спізнилась, не прийде… нехай!
Та крильця маленькі рубати
Не стане…
— Холоне вже чай,
Матусю, швиденько збирайся
і йди куштувати млинець!
Одненький, щоправда, лиш вдався…
Тонкий і твердий, мов хлібець…
Вона усміхнулась крізь втому:
— А хочеш разом навчимось?
— Зі мною залишишся вдома?!
Моє побажання збулось!!!
Просила в листі Миколая…
Звичайно, я хочу, авжеж!!!
Так довго, так довго чекаю…
— Пробач, моя рідна, я теж…
Згадала усі обіцянки
І пізній щоденний прихід…
І ранні від’їзди щоранку,
І тільки дзвінок на обід…
Робота, папери і звіти,
А в доньки в садочку свята…
Забула за справами жити,
А доня щодень підроста…
І завтра вже може не бути
Згорілих млинців на стільцях…
А крик — для дитинства отрута,
Міг вогник ясний у очах
Назавжди згасить… Пригадала
Рутинні однакові дні…
А доня просила так мало…
— Кохана, пробачиш мені?
І раптом дзвінок телефону.
Начальник… І голос тремкий:
«Я прошу, цінуй свою доню…
Сьогодні у всіх вихідний…
Мені треба сина забрати
Зі школи… Давно обіцяв…
Спасибі, спасибі за свято,
Здається, я геть заблукав…
Нам всім не завадить в турботах
У серці згадать головне:
Життя — не у грошах, роботах…
Мов мить, повз людей промайне…»
***
Стояла у дивному стані
Зі сміхом дитячим чомусь…
Дивилась на крем на дивані…
«Я жити, рідненька, навчусь…»
Інелла ОГНЄВА