Сашко знайшов свою Тоню з допомогою нашої газети...
Сашко знайшов свою Тоню з допомогою нашої газети.
Катерина ЗУБЧУК
Одного вересневого дня до ведучої рубрики «Любить! Не любить» завітала ціла делегація. Жінка середніх літ (згодом, познайомившись, я дізналась що це Орислава Анатоліївна Завгородня з села Дерно Ківерцівського району) сказала: — Оце моя донька Тоня, яка знайшла собі ось цього хлопця через вашу газету — лист Сашка, мого майбутнього зятя, був надрукований у рубриці «Так хочеться бути у парі»... Того дня пані Орися розповіла, що її донька і Сашко уже вирішили одружитись. Ми домовились, що як тільки дійде до весілля, то обов’язково розповімо про молодят, долі яких, по суті, поєднались завдяки нашій газеті. І ось ця подія сталась. Вісімнадцятого листопада Сашко і Тоня зареєстрували шлюб у Дернівській сільській раді. А минулої неділі просвітер прочитав над ними Боже слово — повінчав. Тоня сповідує віру євангельських християн баптистів. Цю віру прийняв і Сашко. При зустрічі в редакції молодята розповіли, що думали одружитись ще влітку. А «затягнулась ця подія аж до листопада» якраз через те, що Сашкові треба було прийняти хрещення. Отож, минулого понеділка молоде подружжя приїхало в редакцію, щоб вже в нових ролях — чоловіка і дружини — подякувати за те, що газета допомогла їм знайти одне одного. І я вже детальніше дізналась про їх знайомство, зустрічі, що закінчились одруженням. Спочатку, у червні минулого літа, було коротке оголошення у добірці «Любить! Не любить». «І я хочу бути у парі. Познайомлюсь з дівчиною чи жінкою віком від 17 до 28 років. Може бути з дитиною. І може мати інвалідність третьої чи другої групи. Головне, аби любила і поважала мене, і я відповім взаємністю. Коротко про себе: мені майже 25 літ, за гороскопом — Лев, не п’ю і не палю. За характером спокійний, з доброю душею і м’яким серцем», — так писав Олександр Данилюк з села Красів Горохівського району. Це оголошення прочитала мама Тоні, і перший лист Сашкові, як з’ясувалось, написала сама, бо Тоня не відважувалась на це. Той лист і досі Сашко зберігає. «Моє серце підказує, щоб я написала тобі листа. Коротко скажу про свою доньку: вона в мене не така, як інші дівчата. Маю на увазі, що багато дівчат зараз шукають хлопців задля вигоди. А вона хоче зустріти добру людину, а все інше — наживне, якщо молоді люди будуть одне одного розуміти,— це рядки з того першого листа.— Саша, не дивуйся, що пишу я, а не моя дочка — вона соромиться, бо дуже проста, спокійна. В неї добрий характер. А оскільки росте без батька з двох років, то знає і радість, і горе. Це був перший лист від Тоні і перший лист-відгук на оголошення Сашка. Згодом він отримав листа й від іншої дівчини. Був і третій відгук, але його Сашко навіть не забирав в листоноші, бо це вже було у жовтні, коли вони з Тонею збирались одружуватись. — Я написав Тоні листа. Розповів про себе всю правду: що я з багатодітної сім’ї, що у 25 років — інвалід... Потім був телефонний дзвінок у Дерно. на другому кінці проводу Сашко почув голос Тоні — тихий, спокійний, добрий. На другий раз телефонна розмова закінчилась призначенням зустрічі у Дерно. 13 липня Сашко і Тоня побачились. Оскільки дівчина присилала йому фото, то він уявляв, яка вона. Хлопець теж послав їй свій знімок, але прийшов він за адресою вже після того, як відбулась зустріч молодих людей. Отож, Тоня тоді вперше й побачила, який він — хлопець «з газети». Зустрілись. Сашко познайомився з родиною Тоні. А невдовзі було освідчення і рішення про одруження. Доля звела двох людей, які, незважаючи на свою молодість, знають, що таке життєві труднощі. Оскільки Сашко — з багатодітної сім’ї, то вже в п’ятнадцять років пішов працювати підвожчиком на ферму. А в дев’ятнадцять — колгосп послав його вчитися на тракториста. Вивчився, працював на тракторі у своєму селі. Пригадуючи ті роки, Сашко зізнається, що «були друзі, була компанія, міг напідпитку і за кермо сісти». Якось навіть трактор перекинувся. Може, звідти і тягнеться «ниточка» хвороби. Так чи інакше, а в 23 роки хлопець тяжко захворів — ноги віднімало. Були періоди, що зовсім не ходив. В редакцію, до речі, Сашко прийшов навіть без палички. Своїм поліпшенням здоров’я завдячує лікарям. І Богові. І в себе, у селі Красів, він ходив у церкву. А тепер, коли познайомився з Тонею і прийняв віру баптистів, то, як висловився сам, особливо пізнав, що все в цьому світі — від Всевишнього. Кожна людина хоче мати сім’ю, ростити дітей... — Я завжди тішився племінниками, — каже Сашко. — По-доброму заздрив своїм сестрам, які повиходили заміж, мають діток. Ще, як мені було дев’ятнадцять літ, то я познайомився з дівчиною з Рожищенського району (теж через «службу знайомств» — тільки в іншій газеті). Ми довго з нею листувались. Але коли я вирішив поїхати до цієї дівчини, то батьки не відпустили: «Молодий ще — рано женитись». І в своєму селі зустрічався у свій час з дівчиною, яка приїжджала на сезонні роботи з Полісся. Але до серйозних стосунків не дійшло. І те, що Тоня, знаючи про недугу Сашка з першого його листа, не побоялась виходити заміж за нього, хлопець сприйняв як щедрий дарунок долі. Саме таку — спокійну, «домашню» дівчину, яка «не ходить по барах, не курить», він хотів зустріти. А Тоня сказала ось що з приводу того, яким уявляла свого майбутнього чоловіка: — Я хотіла, щоб мій чоловік був однієї віри зі мною. Щоб він не пив горілки. Бо там, де горілка, — в сім’ї добра нема. І моя мама розлучилась через те, що батько любив випити. Мама нас з братом виростила, по суті, сама. Знаю, як непросто їй було з нами... Сім’я Завгородніх жила донедавна в Луцьку. Але, мабуть, тому, що мати Тоні народилась і виросла в селі, її завжди тягнуло до землі. І два роки тому вона продала двокімнатну квартиру в обласному центрі й купила будинок у Дерно. Будинок — на п’ять кімнат, у гарному місці, як сама при нагоді розповідала. Він стоїть неподалік від автотраси, залізниці, є город, садочок. Тут і починають своє сімейне життя молодята. В цьому домі, на весільному обіді, коли зібралась рідня, звучали вітання і найкращі побажання.
