«Не виганяйте ангела…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.24 € 26.66
«Не виганяйте ангела…»

«Полюбіть його».

Фото blog.filologia.su.

«Не виганяйте ангела…»

l  Життя, як серіал У родині Пальчиків кілька поколінь були кравцями. Вони жили у приміському селі. Обшивали міську знать. Тому мали статки і блати. Взагалі до відомих кравців ходили ті, хто мав чим платити. Звідкіля Пальчики брали добротну тканину в часи дефіцитів — ​ніхто не знав. А в них було те, чого в міському універмазі й зі свічкою не знайти. Хіба дещо для обраних…

Розповідали, що в голодний післявоєнний рік до обійстя Пальчиків прибилася жінка з немовлям. Знесилена, худа. Попросила їсти. Гонорові газди виставили нещасну геть. Жінка присіла біля паркану. Дитина поплакала і затихла. Назавжди. Так і просиділа вбита горем незнайомка з мертвим малям до вечора. Куди потім пішла — ​хтозна. А в родині Пальчиків згодом почалося таке коїтися… У селі перешіптувалися: то кара небесна впала на багатіїв через ту нещасну.

…Жінки з родини Пальчиків народжували мертвих дітей, особливо якщо це були хлопчики. А ті, що виживали, змалечку багато і тяжко хворіли. З цього в селі зробили висновок: тоді, біля обійстя кравців, помер хлопчик…

…Пальчики перші у містечку відкрили приватне ательє. Почали возити з–за кордону тканину. Клієнти не переводились. У місті дім на два поверхи збудували. Для доньки. Анжела на юриста вчилася. По–перше, дівчина до кравецької справи зовсім не надавалася. А по–друге, Пальчики недарма вибрали для доньки цю спеціальність. Хотіли розширювати свій бізнес. Тож закони потрібно знати.

Батьки дмухали на Анжелу. Двоє її братів померли: один — ​немовлям, другий — ​під час пологів. Пантрували, з якими кавалерами зустрічається. Не доведи Господи, якогось голодранця сподобає.

Коли до дівчини почав залицятися фельдшер зі «швидкої», сімейство відразу його «відмело». Не припав до душі й учитель музичної школи. І взагалі Пальчики не хотіли, аби донька вийшла заміж за місцевого. Через плітки про родину.

— Нам би в зяті адвоката чи суддю, — ​міркував Данило, Анжелин дід. — ​Щоб поважно було.

— А любов? — ​пожартувала внучка.

— Любити можна тільки гроші. До решти звикається.

— То ви бабусю Таню любите чи?..

Вона із заможних. Добро до добра, як кажуть.

…Анжела вийшла заміж за Максима, сина районного чиновника із сусідньої області. Вчилися разом. Родина вибір схвалила.

Максим прийшов у зяті. Оселилися молоді в новому будинку. Все було в новоспеченої сім’ї, крім дітей. Анжелі не вдавалося завагітніти. Обстежилася в багатьох лікарів. Але ті зарадити не могли.

Хтось підказав батькам, аби молоді поїхали в один із монастирів. Там є чернець, який начебто допоміг багатьом бездітним парам. Пальчики у диво не вірили, але шансом вирішили скористатися.

…Розповідали монахові про те, чому сюди приїхали. Він мовчки слухав, немов розумів: не всю правду відкрили. Таять гріх минулого навіть від себе.

— Ви повинні зробити пожертву, — ​мовив нарешті.

— Скільки? — ​запитав Анжелин батько.

Чернець усміхнувся.

— Це — ​не матеріальна пожертва.

— Ми готові дати що завгодно, — ​кивнула у знак згоди Анжелина матір.

— Нічого не потрібно давати. Ви повинні взяти.

— У нас все є! — ​здивовано сказала жінка.

— То чому до мене прийшли?

— Ми ж сказали… Внука або внучку хочемо… Анжело, не мовчи…

— А кажете, все є. Всиновіть сироту. Хлопчика. А тоді… Може, Господь і свою дитину пошле. Цей хлопчик буде вашим ангелом. Полюбіть його. Лише… не виганяйте ангела. Бо тоді…

Чернець не закінчив фразу.

— А… іншого рецепта нема? — ​запитала Анжела.

— Ідіть з Богом, — ​майже прошепотів.

Він зі смутком дивився услід відвідувачам. Молився за їхні душі. І за свою. Бо вагався, чи вірно вчинив, давши пораду…

…Пальчики довго роздумували: пристати до настанови монаха чи ні. Особливо ця ідея не подобалася дідові Данилові.

— Ото нараяв! Ще не було в нашому роду підкидьків. Що з нього виросте? У таких дітей батьки безпутні. Потім усе життя можна мучитися.

І все ж Анжела зважилася. Чоловік переконав…

Хлопчика звали Дмитриком. Йому — ​два рочки. Малий був спокійний, проте великої любові до нього ніхто в родині не відчував. Максим чи не найбільше прив’язався до Дмитрика. Зате Анжела жодного разу його не назвала сином.

Коли малому йшов п’ятий рік, вона завагітніла. Буде хлопчик, втішили лікарі. Пальчики не тямилися від радості. А от Дмитро став зовсім зайвим. Анжелин батько навіть подав ідею:

— Може, нам цього хлопчиська назад у дитбудинок повернути?

— Ти здурів?! — ​заперечила дружина. — ​Що люди скажуть?

— Щось придумаємо. Наприклад, що в нього «прокинулася» спадкова хвороба. Або справжні батьки знайшлися. Та що завгодно. Анжела народить сина. І це головне.

— Пам’ятаєш, що нам у монастирі було сказано?

— Не вірю я в ці байки. Ну, побачив чернець молоду жінку, яка дуже хотіла дитину. Порадив усиновити. Це ж так просто. Психологія.

Може, нам цього хлопчиська назад у дитбудинок повернути?

— Страшнувато…

— А колись що — ділити майно між рідним і чужим?

Пальчики розповідали сусідам, що в Дмитра виявили якусь недугу. Не пускали бавитися з дітьми. Возили малого декілька разів до родичів, які жили далеко. А казали — ​в клініку. І може статися так, що хлопець там затримається надовго. Насправді ж готувалися повернути Дмитра в дитбудинок. І так, щоб ніхто ні про що не здогадався.

— Навіщо твої батьки це роблять? — ​запитав Анжелу чоловік. — ​Дмитро — ​нормальна, здорова дитина.

— От і бався з ним, якщо хочеш. У мене буде свій син. Свій!!!

Дмитро наче щось відчував. Ходив похнюплений. Пальчики–старші робили на людях страждальницькі обличчя: мовляв, так шкода старшого внука, так шкода…

…Коли Дмитрова доля щодо повернення в дитбудинок була майже вирішена, настав час Анжелі народжувати.

— Я не хочу, аби Дмитро був удома, коли повернуся з пологового, — ​заявила Анжела.

— Тато завезе його в дитбудинок. Уже майже все вирішено, — ​відповіла матір. — ​Післязавтра, мабуть…

А наступного ранку після цієї розмови в Анжели почалися перейми. Максим був у відрядженні. Вона спускалася з другого поверху. Матір тепер постійно днювала й ночувала у доньки. Спала на нижньому поверсі. Чи то перечепилася, чи знепритомніла… Дитини не врятували.

— Це Дмитро винен! Ненавиджу його! — ​кричала Анжела, прийшовши до тями.

— Він тут ні до чого, — ​заспокоював дружину Максим, який терміново повернувся з відрядження. — ​Скільки разів я тобі казав перебратися спати на перший поверх. Але ж ти не слухала.

— Не хочу його бачити, коли повернуся додому. Завези в дитбудинок. Куди хочеш.

— Я не зроблю цього.

— То мій батько зробить.

Анжела повернулася з лікарні, а Максим збирав свої і Дмитрові речі.

— Ми їдемо до моїх батьків, Анжело. Назавжди. Я розлучаюся з тобою. Дмитро залишиться зі мною.

— Він убив мого сина! Тепер він забирає тебе! — ​істерично кричала жінка. — ​Ненавиджу!

…Максим одружився вдруге. З дівчиною зі звичайної родини. В подружжя народилися хлопчики–близнюки. Дмитро любив свою нову маму Наталю. І маленьких галасливих братиків.

— Він для них наче ангел–охоронець, — ​пожартувала Наталя. — ​Заколисувати їх навчився.

— А воно так і є, — ​загадково мовив Максим, пам’ятаючи те, про що колись говорив чернець…

А Пальчики нарікали на колишнього зятя. Мовляв, залишив доньку в такий важкий час. Сина забрав. Анжела дуже засмучена. Але їх ніхто не шкодував…

Ольга ЧОРНА

І Бог подарував Дмитрику тата, маму і двох братиків-близнюків.
І Бог подарував Дмитрику тата, маму і двох братиків-близнюків.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.