Написати у «Волинь» ніколи і ніщо не надихало. А ось лист Станіслава «Так пізно прийшло кохання», надрукований в газеті за 29 жовтня, яку дав мені прочитати чоловік, підкотив гіркий клубок до горла і витіснив сльози з очей...
Написати у «Волинь» ніколи і ніщо не надихало. А ось лист Станіслава «Так пізно прийшло кохання», надрукований в газеті за 29 жовтня, яку дав мені прочитати чоловік, підкотив гіркий клубок до горла і витіснив сльози з очей.
Хоча схвилювало не стільки прочитане, а те, що сказав з цього приводу мій чоловік. А сказав він, що його життя дуже схоже на описане Станіславом. І для мене ці слова прозвучали образливо та принизливо. Що ж то виходить — я така жорстока і тверда, як дружина Станіслава, описана ним?.. Ми живемо в селі. Роботи стільки, що, буває, дня замало, аби все переробити. Мій чоловік теж говорить, що побудував дім, хоча своїми руками він мало за що брався. Ото що хіба біля худоби порається. А в хаті, куди не глянь, — стільки роботи. Підфарбувати, поклеїти, прибрати, прибити, полагодити дверцята в шафі — мерщій треба братися самій. А як треба підштукатурити щілини біля вікон, то вже просиш чужих людей. Тому що, як скажеш про це чоловікові, то у відповідь почуєш: «Кому треба, той хай і робить... Я тут жити не збираюсь». А живемо вже без одного року двадцять. І чоловікові моєму «трошки за сорок», як і Станіславові, і мені вже ледь не сорок. А дерево посадити чоловік ще й не збирався. І дітки ще не влаштовані — наразі вчаться в училищах. Але ж оцінив він своє життя, як і Станіслав. Видно, і йому захотілось знайти ту молоду і привабливу, з якою душа розцвіте. От і болить жіноче серце саме через те, що чоловіки оцінюють тільки чоловічі справи, а до жіночих їм байдуже. Мені здається, що багато жінок хотіли б сказати таким чоловікам як Станіслав: «А що ви зробили для того, щоб жінка стала ніжною і привітною?..». Може б, якби ті квіти чи плитку шоколаду і вино, які чоловіки стараються принести тій «молодій, приємній, коханій», були б принесені додому і подаровані дружині, то й вона б відповіла ніжністю, любов’ю й привітністю. Просто чоловікам, яким «трошки за сорок», набридає домашнє повсякденне життя — хочеться чогось новенького. І вже дружина стає терпкою, колючою ожиною, а нова симпатія — ніжною, пахучою суничкою. Роки минають і минає молодість. А чи питав себе Станіслав і такі, як він: «Що станеться з моїм коханням через двадцять років, коли мені буде трішки за шістдесят, а молодій жінці — тільки за сорок?» Чи не буде так, як говориться в українській пісні: «Ой ти старий дідуган, ти зігнувся, як дуга, а я молоденька, гуляти раденька...». А, може, і тій молодій набридло б палке кохання, якби довелось пережити життєві негаразди: то грошей не вистачає, то діти хворіють, то треба синів і дочок поставити на правильну життєву дорогу. Без проблем ні в кого не обходиться. Пишучи ці рядки, я б не хотіла образити Станіслава і все ж скажу таке. Перш ніж вдруге взятись за перо (може, ще коли випаде така нагода), треба подумати над тим, чи варто це робити, чи своїм зізнанням не ображаєте когось?.. І чи не захочуть усі чоловіки, яким «за ...» , наслідуючи такий спокусливий приклад, поміняти своїх дружин на молоденьких дівчат?.. Я б хотіла, щоб цей лист прочитав Станіслав, хоч і написала його із запізненням. Т.Д. Старовижівський район.
ВІД ВЕДУЧОЇ РУБРИКИ «Любить! Не любить»: В листі є конкретна адреса авторки. І тільки з етичних міркувань, щоб не виникла, бува, яка «буря» в її сім’ї після надрукування цього листа, ми обмежуємось «скороченим варіантом». А якщо хтось хоче висловити свої міркування, то вже газета буде посередником.
