Своя ноша — не тяжка
Євгенія СОМОВА, редактор відділу соціального захисту «Газети Волинь»
«Старість — не радість», — нерідко кажемо, особливо не задумуючись над словами. А що за ними стоїть?
Ти поїдеш до Америки, а я зостануся сама, — схлипує у телефонну трубку моя старенька мама.
Заспокоюю, кажу, що нікуди не збираюся їхати. Неньці вже за 80. Після мікроінсульту в неї з’явилися проблеми з пам’яттю, страхи. Панічно боїться залишатися одна, хоча завжди біля неї хтось є (живе ж із братовою сім’єю). Вона нерідко вередує. Прощаємо, бо розуміємо, що мама вже інша, ніж була раніше. А вередує, щоб привернути до себе увагу. Визнаємо її право бути такою, як є нині, — у чомусь слабкою, у чомусь дивною. Хоча, зізнаюся, це нелегко. Спілкування з нашими старенькими — це справжнє мистецтво, якому треба вчитися. Правда, розумієш це, коли вже твої літа повертають на осінь.
В одній із книг я прочитала, що наше роздратування і нерозуміння старості виникає через те, що людина, котра поряд із нами, тільки на вигляд така, як ми. А насправді — інша. Вона погано ходить, бачить, чує, мислить не так, як раніше. Наші старики живуть у зовсім іншій системі координат, в іншому вимірі. У них нерідко змінюється характер. І не на краще.
Поки ми молоді, про старість, звісно, не думаємо. Але ріка життя тече невпинно. Не встигнеш оглянутися, як уже сивина з’являється у волоссі. Як би ми не бадьорилися, а роки беруть своє. Перед їхньою руйнівною силою ми не можемо встояти. Спостерігаєш, як старіють люди, і дивуєшся змінам, що відбуваються з ними. Здавалося б, ще недавно сусід по сходовому майданчику був повен сил, брав участь у житті будинку, допомагав вирішувати проблеми, а тепер уже — у візку. А жіночка, котра щоранку бігала на роботу, вже сидить на лавочці біля під’їзду й нарікає на капосні ноги, які відмовляються ходити.
Знаю, що старість багатьох літніх людей лякає. Адже за нею йдуть хвороби, бідність, незахищеність. Перед законом, хамством. Коли водій маршрутки виганяє із салону тебе, бо вже має трьох пільговиків, а молода жінка обурюється, чому пенсіонери їздять у годину пік замість того, щоб сидіти вдома. І, накінець, перед рідними дітьми.
Але переконана, якою б не була ця ноша, ми зобов’язані її нести, бо вона своя.
— Вона мене нервує. Нічого не робить, цілий день, дивиться телевізор, а посуд після себе не помиє, — виливає накипіле на душі знайома. — Ще й мені мораль щоразу читає, вчить, як жити.
Знаю, що і її чоловіка, і сина не влаштовує теща й бабуся, котру забрали із села. Старшого — бо не хоче бачити буркотливу «квартирантку», з якою не дуже ладить, а молодшого — бо не може запросити друзів додому. Бабуся ж постійно намагається вставити свої 5 копійок у їхню розмову.
Престарілі батьки з їхніми хворобами, дивацтвом, емоційною нестабільністю — нерідко неабиякий тягар для дітей. Буває, що сплата синівського боргу стає непосильною не лише у психологічному сенсі, а й фізичному, фінансовому. Тож вони намагаються перекласти його на плечі держави, віддають стареньких у будинки престарілих.
Не збираюся нікого засуджувати, бо в житті бувають різні ситуації. Але переконана, якою б не була ця ноша, ми зобов’язані її нести, бо вона своя. Наші батьки не повинні почувати себе покинутими, адже їм залишилося не так уже й багато. Не можете обійняти їх, втішити — зателефонуйте, скажіть, що їх любите. І їхнє серце заспокоїться.
