«Може, хтось і не вірить, що є кохання, а я знаю – є!”, - зізналась нам Таня, коли у червні 2005-ого ми гостювали у молодого подружжя у селі Шменьки Ратнівського району...
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
«Може, хтось і не вірить, що є кохання, а я знаю – є!”, - зізналась нам Таня, коли у червні 2005-ого ми гостювали у молодого подружжя у селі Шменьки Ратнівського району.
Їхні почуття виявились набагато сильнішими за складні життєві обставини. Таня і Саша залишались оптимістами навіть незважаючи на те, що тоді вони жили у старенькій хаті, яку продували вітри, а дах було страшно навіть ремонтувати, бо міг завалитись остаточно. Таниної пенсії ні на ремонт, ні на купівлю нової хати не вистачило б. А Саша не може надовго покидати свою дружину саму. Через деякий час померла тітка Саші і залишила йому у спадок хату. Ця хатина хоч і була міцнішою, але теж потребувала серйозного ремонту. Подружжя вирішило таки відщипувати якусь копійку з пенсії Тані, щоб підлатати житло. На жаль, рахунок, який після нашої публікації за сприяння місцевої адміністрації відкрили для Саші з Танею у банку, якийсь час був порожнім. Тому на невеселій сімейній раді було вирішено забрати і тих 100 перших і єдиних гривень з рахунку, щоб купити фарбу... - Тож уявіть моє здивування, коли у банку мене несподівано запитали, чи буду я забирати усі... дві тисячі триста гривень! - згадує Саша. Виявляється, допомогти їм зголосились не тільки ратнівчани, зокрема, місцевий молокозавод, а й навіть люди з Києва! Більше того, міжгосподарський спеціалізований держлісгосп виділив дерево на паркан, а фонд „Милосердя” оплатив підведення газу до хати. - Коли я вперше прокинулась зранку в новій хаті, то не одразу й зрозуміла де я – було тепло і нізвідки не дуло, - ділиться Таня. – А зараз дуже радіємо: Новий рік ми з Сашею зустрінемо у теплі і затишку!
