«Змінюються умови й засоби виховання, та незмінним залишається головне призначення педагога — навчити бути Людиною» .
У її родини 105 років педагогічного досвіду
Якби мене запитали, якою має бути нова українська школа, відповіла б: із новими українськими вчителями, які не бояться змінюватися, звільнятися від стереотипів, на уроках зацікавлювати, а на виховних креативити, подорожувати, знаходити час написати 30 листів батькам і зробити 30 сувенірів дітям, відкритися для учнів і не втратити авторитету, не боятися бути неприйнятим і не мати заздрості…
І якщо б ви здивувалися і попросили познайомити з кимось таким, то це була б Тетяна Парадовська (на фото), вчителька української мови Луцької ЗОШ № 22, професіоналка, лауреатка премій імені Лесі Українки, Олени Левчанівської, Волинської облдержадміністрації, стипендіатка Луцької міськради, співорганізаторка регіональної конференції у форматі EdCamp–Lutsk. У її родини, до речі, 105 років педагогічного стажу: мама й бабуся вчителювали, тож педагогіка тут генетична, а вдача — носити у собі сонце.
«Визнання учителя — це не перемоги в конкурсах, а щасливі обличчя учнів», — вважає Тетяна. Своїм досвідом і напрацюваннями щедро ділиться з колегами. У фейсбуці створила спільноту для вчителів–словесників «Хочемо. Можемо. Робимо», яка налічує 7500 учасників. Тут поширює зошити для контрольних та самостійних, перспективні плани. Особливо популярні — її розробки до ЗНО.
Вони з’явилася з великого бажання, щоб 11–класники отримали високі бали на тестуванні, відтак почала робити таблиці на ті труднощі, які виникали під час уроків. Назбиралося матеріалу на цілий зошит, який випускники потім передавали знайомим. 11 з них склали тоді тести на 190 і вище, було й 200 балів. А в Тетяни Миколаївни — купа нових ідей. Аби краще запам’ятали правильні наголоси, розвішує аркуші з наголошеними словами в кабінетах, вклеює наліпки до щоденників, пише мотивуючі листи, заохочує бонусами. Аби більше читали, влаштовує читацькі п’ятихвилинки… Важко за нею встежити, але корисно — така працездатність мотивує краще, ніж психотерапія.
«Гарна традиція — робити сюрпризи для школярів», — кажу Тетяні, а вона відповідає, що чинить так, бо вважає учнів і вчителя частинками життів одне одного.
— Я вже давно зняла мірки з ваших сердець і пошила за ними найніжніші обійми, — зізнається самим учням.
«Я вже давно зняла мірки з ваших сердець і пошила за ними найніжніші обійми», — зізнається самим учням. А випускники довго зберігають блокнотики з написами: «З нетерпінням чекаю зустрічі з вами». Це про їхнє перше спільне свято знань. Потім сюрпризи робили одне одному кілька разів на рік, і це стало доброю звичкою. Вигадувати подарунки, щоб не повторювалися, трохи складно — допомагають рідні й друзі. Школярі навзаєм щось виготовляють своїми руками — так вчаться бути вдячними. «Людина має вміти віддавати хоча б дрібницю, просто усмішку. І коли в дитячих очах бачу вдячність, це зігріває й надихає», — каже вчителька.
Як вдається до дисципліни на уроках, розповіла:
«Тримаю зоровий контакт, ніколи не вдаюся до крику. Дитина має відчувати, що вчитель їй не ворог. Від того, як розмовляю зі школярами на уроках, перервах, залежить не лише мій емоційний стан, а й працездатність. Важливо бути щирим, уміти співпереживати. Діти це відчувають, тому й поважають. Бували й промахи, коли керувалася емоціями, тепер так не роблю». Пані Тетяна не плекає ілюзій, знає, що помиляється кожен, і навіть досвідчений вчитель, та й визнавати це повинен, не соромитися просити пробачення у дітей.
P.S. Відповіді на запитання «Волині»:
1. Серед найпам’ятніших подій року: стала співорганізаторкою міні–EdCamp у Луцьку, відвідала 5–ту національну (не) конференцію в Харкові, ну й, звісно, особиста — весілля доньки.
2. Вірю, що довгоочікуваний мир настане в 2020–му й Україна поверне окуповані території, бо й війна закінчиться лише тоді, коли всі землі будуть звільнені.
