Прострочені подарунки відправляли… додому - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.52 € 27.20
Прострочені подарунки  відправляли… додому

«Народ, а консерви‑то… протерміновані…»

Фото intv.ua

Прострочені подарунки відправляли… додому

Їй знову снився цей сон: велика зала із сіро-брудним освітленням, багато людей, зайнятих якоюсь сидячою роботою, і какофонія якихось «технічних» звуків: скрегіт металу, шум вантажних пристроїв, скрипіння транспортерів… Але прокидалася жінка від шоку, коли всі сидячі люди одномоментно зривалися з місць і мчали в одному напрямку, перевертаючи стільці і лавки, на яких щойно сиділи…

Вони мчали із суворими обличчями, ніби збиралися штурмом узяти неприступну фортецю. Натомість прибігали до двох палет зі скляними і бляшаними банками з консервованими овочами і… налітали одне на одного, розштовхували ліктями сусідів, без попередження впиралися руками в чужі плечі і підтягувалися, щоб через голови дістати заповітні банки.

Натовп був подібний на якесь довге велетенське тіло, яке рухалося різними частинами, дихало, сопіло, кректало, пихтіло, матюкалося, ойкало, звивалося і то розтікалося в різні боки з наборами банок, то знову приєднувало до себе людиноподібні частинки і продовжувало сторуко дертися, битися, змагатися за цей… сухий пайок.

Згори це виглядало сторуко і стоголово, а знизу… О, тут видовище було не для слабких! Тут були ноги! Часом — по дві, часом — по одній, бо другою ногою, зігнутою в коліні, людиноподібні розривали це драглисте тіло і з оберемками банок у руках вибиралися–відбігали до якоїсь точки, щоб повернутися назад. Банки часом вислизали з рук, падали під ноги і билися, але на потоптані овочі–фрукти і навіть на потовчене скло ніхто не зважав. Хіба кілька глядачів збоку дивилися цей спектакль і скупо усміхалися, коли з–під ніг натовпу виповзав хтось то із томатним соусом на голові, то із варенням. Ось між десятками ніг зустрілися дві пари очей. Від несподіванки вони спочатку сором’язливо прикрилися повіками, але вигляд смородинового джему, що скапував з одного вуха, ввімкнув інстинкт — і клац! — язик блиснув, зуби зімкнулися, і…

Кілька глядачів збоку дивилися цей спектакль і скупо усміхалися, коли з–під ніг натовпу виповзав хтось то із томатним соусом на голові, то із варенням.

— Ой–йой, оооой! — заричало щось. Дзенькіт скла, порізані пальці і …вкушене вухо!

— «Швидку»!

— Поліцію! — закричали спостерігачі, шоковані видовищем.

— До чого тут поліція? — вкрадливо запитав чоловічий голос. — Ви ж тут — нелегал? Для чого вам — поліція?

…Замість поліції до натовпу біжать люди в білому — невідкладна медична допомога. Перебинтовують надкушене вухо, порізані руки і задоволені своєю роботою їдуть геть. Натомість натовп розібрав банки із двох палет і почався наступний етап броунівського руху: тепер усі бігали–повзали з великими сумками, щоб зібрати трофеї і відтранспортувати до готелю. Віддихавшись, уже в готелі хтось уважніше придивився до відвойованого харчу:

— Народ, а консерви то… протерміновані…

— Ну то й що там тих кілька днів, — пхикає хтось зневажливо.

— Та у мене на два роки прострочення…

— Такого не може бути!

Різнокаліберні банки пакуються в різнокаліберні сумки, запихаються в чужі авто чи буси і… їдуть в Україну гостинці! («Все краще — дітям!»)

— Мамо! Мамо, ми в лікарні! — чути розпач у телефонній трубці. — Діти чимось отруїлися, і мені теж погано — ацетон високий!

Жінка в автобусі прокидається від доччиного хлипання. Телефон випадає з рук, і вона починає нишпорити попід автобусним кріслом, у сумці під ногами. Автоматично бере в руки якусь банку і дивиться на термін придатності. Він таки закінчився. Два роки тому.

Сон як рукою зняло. Хотілося себе вщипнути і прокинутися остаточно.

— Мамо! Де ти? Швидше їдь! Нам потрібні ліки!

…Черга на кордоні рухається повільно. Жінка нервує, сама дістає із сумки то одну, то другу пігулки. Сон, переплетений з реальністю, вибиває з рівноваги, напружує і врешті забирає сили. Жінка знову поринає в сон–забуття і розплющує очі від метушні і голосного окрику «Приїхали!».

Повільно збирає свої речі в салоні автобуса, виносить багаж і ненароком забуває сумку із консерваціями.

— Жіночко, забирайте своє прострочене г… — заглядає їй в обличчя водій.

Їй нічого не хочеться відповідати. Вона вперше поїхала на закордонні заробітки і, мабуть, востаннє. Вона така зараз втомлена, що навіть не має сил вигадати пояснення домашнім, що сталося з її вухом. А може, нічого не треба придумувати, а розповісти все, як було?

Урок 1: В сорокарічному віці одяг немовляти вдягати смішно (він «прострочений»). Їсти прострочені продукти… небезпечно.

Урок 2: Із рівня тварини людину піднімає дух. І чиста совість.

Анастасія ПЕЦЕНЮК, дослідниця європейського заробітчанства