«Коли стріляли — ми бігли в підвал. Навіть у трусиках. Бо боялися…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.52 € 27.20
«Коли стріляли — ми бігли в підвал. Навіть у трусиках. Бо боялися…»

Дивлячись у темну ніч, вона просить Бога вберегти їх від смерті і війни.

Фото krymr.com.

«Коли стріляли — ми бігли в підвал. Навіть у трусиках. Бо боялися…»

Семирічна Сабріна Чумак із прифронтового Павлополя, що на Луганщині, кожного вечора молиться, щоб снаряд не потрапив у їхній дім

Із 2014 року в Україні є діти, які живуть в умовах війни: поранені, налякані, осиротілі. Сотні тисяч малят, які разом із батьками стали вимушеними переселенцями, втратили свій дім, свою малу батьківщину, своїх друзів...

Її маленька душа пошматована війною.
Її маленька душа пошматована війною.

 Фотограф, який пише про мирних жителів на фронті

Андрій Дубчак, який передає обличчя війни.
Андрій Дубчак, який передає обличчя війни.

 «Діти українського Донбасу. Якщо комусь починає здаватися, що він втомився від війни, якої не бачив, не відчув, не пережив, то просто згадайте про цих дітей. А тоді запитайте своє сумління: що ви особисто зробили для них — ​дітей без дитинства, для яких війна вже ніколи не закінчиться. І кожного разу, вдивляючись в обличчя своїх власних дітей, які не зазнали жаху цілодобових обстрілів, смерті близьких від підриву на мінному полі, голоду й холоду в зруйнованих домівках, намагайтеся побачити риси тих чужих і далеких, таких маленьких, але вже не по роках дорослих людей…», — ​цитую Андрія Дубчака. Він розповідає про війну на Донбасі через історії військових і цивільних. Фотограф. Кореспондент. На Радіо Свобода працює з 2003 року. На фронт уперше потрапив у 2016-му, виконуючи редакційне завдання.

Сабріна кожного вечора молиться, аби закінчилася війна і до них не прилетів снаряд, поки вони сплять.

— Я думаю, що в окопах сидять найкращі, — ​каже Андрій Дубчак. — ​Це не тилові офіцери, не друга чи третя лінія оборони. Тому майже всі люди, яких я зустрічав на передовій, були гідні репортажів.

Один із його проєктів має назву «Заморожені» — ​це історії дітей, які живуть на лінії фронту. Серед них — ​семирічна дівчинка Сабріна Чумак. Дорога від Маріуполя до Павлополя, де живе малеча, розтягнулася поораними полями. Під час вторгнення російських військ Павлопіль був під окупацією, пізніше став так званою «сірою зоною». Взимку 2015–го над селом підняли український прапор. Утім, бойові дії там не затихали ні на день. Сім’я Чумаків не виїжджала з рідного дому впродовж усієї війни.

Чумаки з подвір’я добре бачать… війну

Марія Чумак — ​мати трьох дітей. Її хата — із замурованими вікнами й потрісканими стінами. Чумаки з подвір’я добре бачать… війну. За їхнім городом уже окопи. Звідти щовечора доносяться кулеметні черги.

— Дуже важко жити, коли твої діти ростуть на війні, — ​каже жінка. — ​Кілька днів тому по всій лінії нас дуже сильно обстріляли. Загорілися поля і посадки. Спасибі військовим, пожежним й усім іншим — ​село врятували. Був цілеспрямований обстріл на запалювання, знищення.

Сім’я Чумаків не виїжджала з рідного дому впродовж усієї АТО.
Сім’я Чумаків не виїжджала з рідного дому впродовж усієї АТО.

 Те, що відбувається, добре розуміє першокласниця Сабріна. Дівчинка чудово розрізняє за звуком, з чого стріляють і коли пора ховатися у погріб. Її мама згадує, як усе розпочиналося на Донбасі. Перед війною вони купили тут будинок. У них було велике господарство: корова, 10 свиней, 10 кіз. Думали, що все скоро завершиться, проте з кожним днем ставало все гірше й гірше. Настав момент, коли те, що було на першому місці, виявилося не важливим. Залишилося одне бажання — ​вижити.

— Сабріна кожного вечора молиться, аби закінчилася війна і до нас не прилетів снаряд, поки ми спимо, — ​задумується жінка. — ​У родині троє дочок. Старша вже доросла і живе окремо, а двоє молодших — ​із нами. Тримаємо господарство — ​свиней, качок, курей, нутрій. Тим і живемо. Ми не працюємо. Чоловік на нервовому ґрунті захворів на цукровий діабет. Через прогресування хвороби відшарувалася сітківка на обох очах, і він майже втратив зір. Потрібні гроші на операцію, а де їх узяти — ​невідомо. У нашій сім’ї працює лише старша донька. Все, що виростимо, — ​тим і себе годуємо, й намагаємося щось продати, адже потрібно одяг купувати, оплачувати комунальні послуги. Виживаємо, як можемо.

Згадувала, що не так давно щось сильно «бахнуло». Можливо, то був удар російською системою «Горинич» по позиціях української армії, які розташовані поруч.

— Я хочу, щоб у нас був хороший ремонт, щоб ми добре жили, а в татка були здорові очі, — ​на мить Сабріна замовкає. — ​Коли стріляли — ​ми бігли в підвал. Навіть у трусиках. Бо боялися. Я хочу, щоб війна закінчилася і ніколи не було її.

Семирічна дівчинка разом із батьком, дивлячись у темну ніч, просить Бога вберегти їх від смерті і війни. Важко навіть уявити, що відбувається із психікою дітей, які щодня змушені жити в умовах прямої загрози життю. Однак небезпека чатує і на їхні душі. Пошматовані війною…

За матеріалами сайтів: https://www.radiosvoboda.org, https://www.andriy-dubchak.com.ua, https://www.instagram.com/andriy.dubchak.

Власта КРИМСЬКА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.