Намалюю різдвяну мелодію…

Степан одразу не сподобався сусідам. Від нього несло перегаром і неприязню. Світлана, дружина, була неговіркою і на жильців під’їзду дивилася скоса. П’ятирічний Ілля не вдався до батьків. Хлопчик усміхався й чемно з усіма вітався.

Степан часто влаштовував скандали. Тоді Ілля, якщо не був у садочку, тікав із хати. В теплу погоду бавився у дворі. А в негоду сидів на сходах.

Якось Вероніка поверталася з роботи й застала Іллю у під’їзді між третім і четвертим поверхами.

— Холодно, йди додому, — ​мовила.

Хлопчина навіть не поворухнувся. Із сусідської квартири долинали лайка господаря і крик Світлани.

І коли одна «киця» з’явилася на порозі їхньої квартири на четвертому місяці вагітності, Вероніка з розпачу та хвилювання втратила власне дитя.

— Якщо не хочеш іти додому, можеш посидіти в мене.

Вероніка взяла малого за руку й повела в інший світ, яким була її квартира, музика і добре, лагідне серце.

Вероніка Марківна — ​піаністка. Працювала в музичному училищі. Вдома давала приватні уроки. Її батьки жили за містом, доньці залишили квартиру, коли та вийшла заміж. Проте шлюб довго не протримався. Ростислав, як згодом виявилося, зраджував ще до одруження. І потім не покаявся. «Зависав» на ніч в обіймах чергової «нової знайомої». І коли одна «киця» з’явилася на порозі їхньої квартири на четвертому місяці вагітності, Вероніка з розпачу та хвилювання втратила власне дитя.

— Я не знав про твою вагітність, — ​повзав на колінах зрадливий чоловік.

Можливо, Вероніка змогла б пробачити. Та її батьки — ​ні. Батько все життя працював нотаріусом. Був суворим. Любив єдину доньку. І попустити зятеві витівки не збирався. Відтоді змінилися тони та відтінки її життя. В ньому залишилося місце для музики. Роботи. І не знаходилося місця почуттям.

…Ілля став частим гостем у доброї сусідки. Бувало, п’яний Степан товк у її двері й голосно запитував:

— Гей, музикантша, мій малий в тебе?

Коли Вероніка давала приватні уроки, хлопчик сидів тихо, слухав музику. Або малював. Він приходив до неї з аркушем зі звичайного зошита й простим олівцем. Щось було в його нехитрих малюнках. Вероніка купила Іллі альбом для малювання й багато різнокольорових олівців. Своє добро малий додому не забирав. Боявся, аби п’яний Степан не викинув.

 …Батько привіз Вероніці ялинку. Пухнасту, із запахом лісу, снігу та свята. Ілля дивився крізь привідчинені двері, як дядько Марко ніс деревце. Чув, як раділа тітка Вероніка. А в самого сльози наверталися на очі. Ялинки у нього ніколи не було. Сусідка помітила його смуток.

— Іллюшо, допоможеш мені прибрати ялинку?

Його личко розвиднілось. Ствердно кивнув головою. Хлопчик подавав іграшки, гірлянди. Прикрашав гілочки «дощиком». Це було і його свято.

Жінка щороку просила Іллю допомогти «одягати» новорічну ялинку. І щоразу клала для нього подаруночки. У свята Вероніка любила грати різдвяні мелодії, розповідала цікаві історії про музичні твори, композиторів.

— А можна намалювати різдвяну мелодію? — ​запитав якось хлопчик.

— Не знаю. Мабуть, так. Коли я вчилася в школі, то зовсім не дружила з уроками малювання. Скажу по секрету: мені допомагав малювати тато.

…Сусіди стали помічати, що й Світлана «підсіла» на оковиту. Гадали, через нестерпний чоловіків характер. Але жінку через це не оправдовували.

— Вероніко, ти б поговорила зі Світланою, — ​якось завела розмову сусідка-пенсіонерка. — ​Хлопця шкода. Він же, здається, лише в шостий клас пішов. Коли ще й матір зіп’ється, що тоді? Ех, шкода Нусі. У нас завжди спокійно було. В гості одна до одної ходили. А тепер той буйний Стьопка…

Вероніка намагалася поспілкуватися зі Світланою. Але та відрубала:

— Не лізьте в мою сім’ю. Ми й так закриваємо очі, що наш малий завжди у вас пропадає.

— Я ж нічого поганого…

Світлана не дослухала. Зачинила перед Веронікою двері.

…Степан не повернувся вранці з роботи. Працював сторожем. Отруївся спиртним. Не врятували.

Коли поховали чоловіка, Світлана почала частіше «горе» в горілці топити.

— Мамо, не пий, бо з роботи виженуть, — ​просив Ілля.

— Завідувачі шваброю всюди потрібні, — ​відповідала. Світлана працювала прибиральницею.

…Малюнки Іллі експонували у школі. Він був учасником творчих міських конкурсів. Вероніка стежила, де й коли організовували чергову виставку.

А Світлана почала частіше зриватися. Кричала на Іллю. Висловлювала претензії до Вероніки.

— Хочеш мого сина забрати? Свого не змогла народити? Чи не мала часу через свою музику? Не віддам Іллю. Чуєш? Він — ​мій син.

Вероніка вислуховувала п’яні тиради мовчки. Але Світланині слова віддавали болем… Ілля просив пробачення за материні витівки.

…Талановитому студентові в художньому училищі пророкували гарне майбутнє. Ілля був найкращим на курсі. Навіть Юліан Аврамович — ​викладач, який критикував усіх і вся, стримував емоції, переглядаючи роботи хлопця. І бурчав лише для годиться:

— Ти їх учи, учи, а вони потім вивіски для магазинів малюють. Талант гроблять. Мистецтво перетворюється на ширвжиток…

Власне, Юліан Аврамович відіграв неабияку роль у подальшій творчій кар’єрі свого студента. Поговорив із ким треба. Допоміг, де треба… Це, мабуть, був перший плюс у карму прикрого Аврамовича за все його життя.

Ілля за порадою свого викладача подався працювати в інше місто, де більші можливості. Привозив матері гроші, які та успішно пропивала. Часто телефонував Вероніці. Ділився своїми досягненнями та планами. Просив наглянути за матір’ю.

Хочеш мого сина забрати? Свого не змогла народити? Чи не мала часу через свою музику? Не віддам Іллю. Чуєш? Він — ​мій син.

Вероніка й не думала, що так сумуватиме за сусідом. Коли Ілля приїжджав додому, запрошувала в гості, пригощала чимось смачненьким. Розпитувала про все. А він просив її щось зіграти…

…У виставковій залі училища готувалися до експозиції картин Іллі. Він став модним, упізнаваним художником. У навчальному закладі були втішені, що хлопець погодився на пропозицію. Юліан Аврамович усі заслуги колишнього студента приписав собі. Мовляв, у талановитого викладача — ​талановиті учні.

Роботи молодого митця дістали багато схвальних відгуків. Ілля подарував дві картини училищу. Одну — ​Юліанові Аврамовичу. Роботу «Різдвяна мелодія» забажав придбати відвідувач — ​давній друг Юліана Аврамовича.

— Вона не продається, — ​відповів Ілля.

— Домінік Арсенович гарно заплатить…

— Ця картина для моєї… майже матері.

— Це як… майже?

— До речі, ось вона йде.

— Вероніка Марківна?! — ​вигукнув Юліан Аврамович. — ​Моє шанування кращій піаністці нашого міста. Не знав, що ви знайомі з моїм талановитим студентом.

— Ми — ​сусіди, — ​відповіла усміхнувшись і пішла оглядати експозицію.

Коли зупинилася біля картини «Різдвяна мелодія», підійшов Ілля і тихо мовив:

— Я написав її для вас. На знак вдячності. За все… Якби не ви, певно, не було б ні мене як художника, ні цієї виставки. І не було б свят у моєму дитинстві…

Картина виконана у біло-блакитних тонах. Біле піаніно посеред засніженого світу. Білі клавіші. Грає мелодію молода жінка. Політують ноти-сніжинки. Сідають на долоньки маленького хлопчика. Його обіймає крилом різдвяний ангел…

— Колись ти запитував мене, чи можна намалювати різдвяну мелодію. Пам’ятаєш?

— Я ніколи цього не забував…

А Юліан Аврамович охав від здивування:

— Та це ж на картині молода Вероніка… Вероніка Марківна. Як я одразу не впізнав?!

Ольга ЧОРНА

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.