Закінчивши Горохівський радгосп-технікум, Катя з дипломом зоотехніка приїхала за направленням в село Мосир Любомльського району — в колгосп “Прикордонник”. На все життя їй запам’яталась перша поїздка туди...
Катерина ЗУБЧУК
Закінчивши Горохівський радгосп-технікум, Катя з дипломом зоотехніка приїхала за направленням в село Мосир Любомльського району — в колгосп “Прикордонник”. На все життя їй запам’яталась перша поїздка туди. Гусеничним трактором добиралась, бо дорога була така, що ніщо не могло пройти. Здавалось, на край світу потрапила, бо ж чула, що за п’ять кілометрів — уже Польща.
— Як я приїхала в село,— пригадує сьогодні жінка,— то довго до клубу не ходила, хоч жила через дорогу від нього. Хотіла перш роздивитись усіх. Як зараз пам’ятаю, що крутили в клубі платівку і линули слова: “Катерино, вийди, вийди на дорогу...”. Якогось дня до хазяїна, де я квартирувалась, зайшов чорнявий хлопець, нібито попросити щось хотів у нього. Але то вигадана “зачіпка” була. А прийшов, як з’ясувалось згодом, навмисно, щоб подивитись на новеньку дівчину, яка чомусь ховається. То і був мій майбутній чоловік — Микола Собіпан. Миколі минув двадцять один рік (він вже відслужив в армії), Катерині було дев’ятнадцять, як вони почались зустрічатись. Невдовзі була поїздка в Рудники — знайомство з батьками дівчини. Потім — заручини. А тридцятого вересня 1979 року, якраз в день народження Каті, відгуляли весілля. — Мене дуже тягнуло в рідне село. Ми більше двох років після весілля прожили в Мосирі, але я там так і не прижилась. І коли Микола був на заробітках (на хату заробляв, бо ж надумали побудуватись), я приїхала в Рудники до подружки на весілля. Тут і пологи почались. У Маневичах нашого першого синочка Ігоря народила. Микола приїхав до мене, і я йому сказала: “Хоч покинь мене, але я в Мосир не вернусь”. І перевезли ми речі у Рудники. По-різному було. Могли ми й посперечатись, бо ж не завжди статки були такі, як треба, — на хату стягались, дітей ростили (зовсім скоро в нас Вітя народився, а там і Альона). Але одне можу сказати: дуже хазяйновитий був Микола. Такого чоловіка пошукати. В його руках все горіло. Він вмів зробити все, за що не візьметься. І все по максимуму — щоб якнайкраще. Ніби відчував, що коротким дуже буде його життя. Катерина прожила з Миколою дванадцять років і вже чотирнадцять вона — без нього. Але ніколи не забуде, як навесні Микола приїжджав з роботи (а працював він на тракторі) і приносив їй букетик пролісків. Ось такий романтик був. Перейшли в нову хату, покупляли меблі, вже діти піднялись. “Тепер поживемо для себе”,— казала Катерина. Недовгим було це, благополучніше життя. — Наш молодший син Вітя хворів — по три рази на рік запалення легень мав,— розповідає жінка. — Лікарі порадили, що треба повезти його на море. “Бери путівку,— сказав Микола,— і їдь з дітьми”. Взяла я всіх трьох діток і поїхала у Феодосію. Повернулись додому на Спаса. А в кінці серпня, перед Успінням Святої Богородиці, сталась біда... Микола з Катериною збирались наступного дня до Луцька — за покупками. Ввечері він поїхав у гараж, щоб якусь запчастину взяти до мотоцикла. Коли повертався назад, то на дорозі комбайн його осліпив, і вони не розминулись. — Зайшов у хату наш кум,— з болем пригадує сьогодні Катерина,— і каже, що Микола розбився. “Живий?”— питаю. “Ще живий...”. Я приїхала на місце, де сталась біда, і побачила чоловіка свого — він лежав на дорозі в крові. Микола відразу помер. Це було дуже тяжко пережити. Похорон я не пам’ятаю — все, як уві сні минуло. Перед очима ота страшна картина — дорога, кров, смерть. І думка, що діти такі дрібненькі — відра води не було кому в хату принести. Ігор був четвертокласником, Вітя — другокласником, Альона ще в школу не ходила. Мені жити не хотілось. Але Бог є на світі. Він дав жінці силу піднятися і знову побачити сонце, знову збагнути, що, крім чорних кольорів, є ще й інші кольори — кольори життя. Катерині захотілось довести, що сама зможе і виховати синів та дочку, і вивчити їх, щоб вони не ображались ніколи на неї, щоб не відчували себе чимось обділеними. І свою, дуже важку ношу, жінка осилила. Вона пішла з ферми, де працювала зоотехніком, щоб не було вечірніх чи ранкових чергувань. Щоб більше бути з дітьми. Запропонували посаду землевпорядника у сільській раді — погодилась. Освоїла до цього незнайому їй справу. А щоб не скоротили, бо ж без відповідної освіти, то пішла вчитись заочно в Рівненський аграрний коледж. І в сорок років, коли вже діти були студентами, теж пережила студентську пору. Контрольні, до речі, як сказала, сама по ночах писала. Дипломну роботу не купувала. У 2003 році захистилась, одержала “червоний” диплом. Вдовине життя непросте: — Бувають такі хвилини розпачу,— каже Катерина,— коли думаю: “Господи, піду заміж за якого-небудь алкоголіка. Він проснеться, протверезиться, то хоч поле заволочить”. На селі важко без чоловічих рук — то свині хліва розвалили, то ще якісь неполадки... Виоре хтось трактором город, то я запрягаю свого коника і сама бороную. Прийду додому, сяду на порозі і кажу дочці: “Викинь мені сюди подушку, я тут і спати буду— вже так втомилась, що й до ліжка не дійду”. Хоч як тяжко, але не хочу нікого просити допомоги. Не люблю комусь в руки заглядати. Особливо важко, як пішли з дому діти і залишилась сама. Коли у великій хаті стало порожньо. До речі, після настійних докорів матері: “І доки ти будеш одинока?”, свекрушиного вмовляння: “Ти ще молода — тобі треба заміж”. Катерина таки вийшла заміж. Про це друге заміжжя вона згадує, як про сторінку життя, яку хотілося б викреслити. Чотири роки вони прожили з другим чоловіком і розлучились. Після свого Миколи жінка вже все порівнювала: “Микола не такий був”, “він не так ставився до мене”, “не так хазяйнував...”. — Якби я дуже хотіла вийти заміж, то ще й зараз, мабуть, це не проблема. — Але заміжжя заради заміжжя не було, як я кажу, в моєму бізнес-плані. Якщо нема чоловіка такого, “як треба”, то нехай не буде ніякого. Мені не шістнадцять років, про пристрасне кохання говорити не випадає. Але і в сорок п’ять, я вважаю, можна зійтись з людиною, душа якої тобі споріднена. ... Катерина Собіпан — з тих жінок, які справляються з будь-якими проблемами. А ось самотність виявилась найскладнішою з проблем, яку самій не вирішити. І не любить вона свят. “Підеш на весілля — всі з сім’ями, а ти одна. А одиноких жінок в компанії не люблять як потенційних суперниць”. Катерину Собіпан в селі часто питають: і як ти, мовляв, все встигаєш, всьому раду даєш? А секрет простий — вона вдосвіта встає, залагоджує господарство, бо не тільки корову, а й коника багато років тримає, ще й встигає макіяж зробити. Бо ж як інакше — поміж людей іде, треба бути завжди у формі. І сліз її ніхто не бачив.
