Тротуаром поперед мене ішли двоє. Він і вона. У тому віці, котрий в усі часи порівнюється в людях із весною. І солов’їним щебетом любовних зізнань, коли так хочеться, щоби усе довкола і в тобі виповнювала виключно краса! Однак...
Тротуаром поперед мене ішли двоє. Він і вона. У тому віці, котрий в усі часи порівнюється в людях із весною. І солов’їним щебетом любовних зізнань, коли так хочеться, щоби усе довкола і в тобі виповнювала виключно краса! Однак…
Він їй про щось знічев’я говорив. Спокійно так, без жодних натяків на сварку — побутово, навіть лагідно. Але „для зв’язки слів” ставив поміж них у кожне речення оте чуже для українства і образливо-лайливе, що починається на букву „б”, пригадуючи у відповідному контексті „мать”. Його супутниця слухала, підтакувала, не заперечувала супроти того бруду навіть і жестом. Я ж, мимовільний свідок такої їхньої розмови, подумав: а про любов свою він їй чи іншій — так само через „мать” і „б”? І згадалось, що на робочому столі у мене давненько вже лежить, очікуючи, коли підготую до друку, спеціально для „Волині” переданий з Італії твір професора Даніла Збрани (його ім’я для наших читачів уже відоме), названий автором „Одою любові”. Якщо італійські чоловіки про любов говорять так, як написав про неї сеньйор Даніло, то не дивно, що чимало наших молодих жінок, поїхавши туди на заробітки, як кажуть, втрачають голови. Нижче — у моїй обробці те, що написав професор з Італії. Петро БОЯРЧУК
* * * Моя Любов, мій Ідеале, я тут, я зараз на твоїх губах! І після цього поцілунку я почуваю себе так блаженно, що не вагаюся розкрити власну душу, в якій бажання примножується силою буття. Я почуваюся оракулом Природи, Всесвіту, і все довкруг переростає враз у казку. Всупереч бідності і порожнечі світу я — в райській зелені твоїх садів. Я дихаю тобою, мій Ідеале, і ніжний трем життя, що розквітає, вчувається в клітинці кожній мого єства, помалу проникаючи в глибини більш забуті, приховані лише для тебе. Дивлюсь уважно на тебе й гублюся у твоєму зорі, заглиблююся в твої очі і зігріваюся промінням сонця. Беру твою долоню, губами дотикаюся до неї і розриваюся у протиріччях, — померти, засинаючи в обіймах ніжних рук твоїх, чи жити у вітрів терзаннях, що тоскно виють самотою? О, Ідеале, дай мені снаги зі свого джерела — і житиму! Прийди, розсип довкола мене свої цілунки і розгорни свої обійми для кохання, та не нагадуй вже ніколи, що смертні ми, бо одиноку ніч і все банальне геть скинемо на дно морське і підемо у простір вічного! О, Любов, ти вища є від того, що називаємо здоровим глуздом, бо ти джерелом розуму єси, корінням правди, творцем єси буття і часу! Залиш навіки нам ти нашу казку, а ми зірками розішлемо її у Всесвіт, щоби блаженством у нім звучала одна, лише одна мелодія життя. Не забирай від неї таємницю свого лона — збідніє враз Земля, коли утратить змогу її відчути. Даніло ЗБРАНА. м. Піза, Італія.
