Цей хлопець виявився сильнішим за кулю снайпера, за саму війну

Дмитро Трібой у листопаді 2017 року отримав кульове поранення, пошкоджено ліву півкулю головного мозку. З госпіталю у прифронтовому Бахмуті хлопця доправили до Дніпра. Він тиждень був у комі, лікарі давали невтішні прогнози. Але він вижив. Згодом був львівський шпиталь, потім реабілітація у Клевані на Рівненщині.

Зараз Діма кілька разів на тиждень їздить з рідного села Сухоліси, що біля Білої Церкви, до Ірпеня під Києвом, робить чотири пересадки на шляху до реабілітаційного центру Next Step Ukraine – і за рік уже помітні результати одужання.

 З Дмитром ми познайомилися торік: він із реабілітологами прийшов до мене на ефір. Казав, що ледь піднявся на четвертий поверх – після поранення правий бік був фактично нерухомим. Тоді Діма тільки голосно сміявся. І поки він не пояснив, що погано говорить, я б не здогадалася, що він пережив таке поранення.

Зараз Дмитро значно впевненіше відчуває руку і ногу, а лівою рукою так притискає на прощання чи при зустрічі, що перехоплює подих. Він так само голосно сміється, жартує і вже набагато краще вимовляє слова.

Цей текст викладаю у вигляді діалогу, бо Дмитро дуже старається говорити, наразі це в нього виходить окремими словами, а не цілими реченнями.

– Срочка – ух, бррр! Десна – ух… – каже Діма.

– То ти від слова «срочка» так збурився чи від слова «Десна»? – запитує його фізичний терапевт і реабілітолог Микола Свищ.

– Від «срочка в Десні», – підказують Дмитрові, а він регоче.

Він тиждень був у комі, лікарі давали невтішні прогнози.

У 2012 році восени проходив строкову службу, Діма показує на калькуляторі цифри.

– Чому ти не намагаєшся вимовляти «2012»? – цікавлюся.

– Тяжко. Цифри – класно (має на увазі, що всі пам’ятає), язик – важко (тобто вимовляти не дуже вдається).

Ми з реабілітологом Миколою починаємо говорити повільно, щоб Діма повторив за нами: «Дві ти-сячі два-над-цять». І він повторює.

Дмитро Трібой навчався у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова на психолога-логопеда, потім була строкова служба. На війну потрапив у 2015-му в складі одеської 28-ї бригади, через півтора року перевівся до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, був розвідником. Сміється, що за освітою психолог-логопед, а зараз сам займається з логопедом, вчиться говорити.

Восени 2017 року в районі авдіївської «промзони» Дмитра поранили. Снайпер поцілив у друга. А потім у нього. Пальцем показує на середину лоба, де видно слід від кулі. Вона розлетілася на осколки. У голові було шість. Ще й зараз видно шрами, а замість частини черепа в нього титанова пластина.

Довго намагаємося з’ясувати, біля якого села він отримав поранення. Діма пам’ятає, що було це в районі Авдіївки, але плутається в назвах.

– Діма, де то було? – уточнюємо з фізтерапевтом Миколою. – Біля Верхньоторецького чи біля «промки»?

– Село. Промка, – каже Дмитро. – Торець-ке.

– Торецьке – це Світлодарська дуга, а не Авдіївка. Може, Крута Балка?

– Ти був біля Верхньоторецького? – запитує Микола.

Діма йде по телефон, відкриває карту. Ніби й різниці немає, але принципово хочеться знайти. Показує на мапі околиці села Крута Балка:

– Тут. Пішки.

– Значить, правду говориш, – сміється Микола з нього. І Дмитро починає реготати.

– Пам’ять класна. Язик важко, – знову повторює Діма, мовляв, слова пам’ятає, а говорити складно. Ще й я вчепилася з тими авдіївськими селами.

– З тобою ж займається логопед? – цікавлюся в Дмитра.

– О, да-а. Важко.

– Але те, що в тебе тільки мовлення порушене, це ти відбувся легким переляком, – підбадьорюю.

– Да. Да. Мозок, – Дмитро робить паузи між словами. Йому хочеться розказати історію, він говорить по слову, я повторюю за ним, перепитуючи, чи правильно розумію. У Дніпрі хлопець має друга Сашу, який підірвався на гранаті, він може говорити, але нічого не пам’ятає – все навпаки.

– А тебе пригадує?

Дмитрові залишався тиждень на передовій, щоб потім поїхати на навчання до Одеси, але не встиг, бо отримав поранення.

– Да. Кореш Саша: розмовляти – класно, пам’ять – погано. Від шуму в нього болить голова, – намагається розповісти Діма. Він підбирає слова. Я почуваю себе дещо незручно, ніби мордую його. Каже, що і в нього самого голова на зміну погоди болить.

– Ти вже значно краще говориш. Пів року тому приходив на радіо, тоді мовчав, тільки сміявся, – нагадую йому.

– Трішки. Язик – ворог, – лаконічно викручується з поясненням.

– Кажуть, ти навіть співаєш...

– Та! «Ой, смереко, розкажи мені, смереко, чом ти так ростеш далеко, чарівна моя смереко», – чисто і зовсім без запинок затягує хлопець. Ніби й не має жодних проблем із мовленням. Клас? Клас!

– То, може, тобі співати треба, а не говорити?  

 – От. От. Ех. Карочє. Йо-ма-йо.

Діма пам’ятає, як отримав поранення. Згодом і побратими йому розповідали, як усе сталося. Каже, що періодично пригадує якісь деталі, тоді записує їх у блокнот.

– Погано пам’ятаю, але рік тому в санаторії у Клевані згадав. Трішки і записав.

– А взагалі тобі в армії сподобалося?

– Да, клас.

– Якби не поранення, був би військовим?

– Да. Півтора місяця Бутівка. Рюкзак і Львів. Тиждень, – каже Діма. Я довго не можу зрозуміти, що він має на увазі: тиждень, півтора місяця. Дмитро намагається пояснити, сам себе виправляє: не Львів, а Одеса. Втомлюється йти на тренажері і плутатися у словах. Зупиняє тренажер, каже:

– Карочє, – і сміється. Разом із реабілітологом Миколою утрьох починаємо складати слова докупи. Виходить, що Дмитрові залишався тиждень на передовій, щоб потім поїхати на навчання до Одеси, але не встиг, бо отримав поранення.

– Рідні що сказали, коли ти оклигав після поранення?

– Е-е-е-е (показує, що плакали). Ой, карочє, дурдом. Мама і я. Мама плакала.

– А сам як сприйняв, що тепер тобі важко говорити і така складна травма?

– Легко. Тьфу-тьфу, пам’ять є, а говорити навчуся. Читати можу, писати важко.

Нахиляється і тихенько говорить: «*** твою мать». Сміється і розводить руками – мовляв, бачиш, оце пам’ятаю і сказати легко, а інші слова складно.

– Зате цим можеш висловити все, що ти думаєш про «ось це все».

– О да-а. Йо-ма-йо. Вибачте.

22 листопада Дмитро Трібой відзначає другий день народження. Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну. А в реабілітаційному центрі Next Step Ukraine допомагають повернутися до повноцінного життя українським військовим із черепно-мозковими травмами, після інсультів, зі спинномозковими травмами та будь-якими іншими порушеннями центральної і периферичної нервової системи. Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки поранень, як вони попри біль відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї йдуть маленькими, але впевненими кроками.

Джерело savelife.in.ua.

Дар’я БУРА, фонд «Повернись живим»

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.