У будинку-інтернаті для престарілих та одиноких громадян у Страклові Дубнівського району Рівненської області санітарка одружилась із пацієнтом. Це єдиний випадок , відколи існує інтернат...
У будинку-інтернаті для престарілих та одиноких громадян у Страклові Дубнівського району Рівненської області санітарка одружилась із пацієнтом. Це єдиний випадок , відколи існує інтернат. Доля не була прихильною до Марії та Василя Науменків, але вони не знітились під її ударами. Більше того, подружжя живе у мирі та злагоді і має поповнення!
Василь ЯНОШІ
Того дня розмовляв із багатьма селянами. Відповідаючи на питання — «Як ставитесь до незвичної пари?», — кожні чотири з п’яти співрозмовників по-доброму дивувались односельчанам. Нянечки з будинку-інтернату навіть гордились, що працюють поруч із такою самовідданою жіночкою, відзначали її лагідність, материнську жертовність. У Науменків, казали, один обдумано говорить, інша — уважно слухає, один надихає, друга — заробляє. Але обидва щиро кохають. А коли одна з подруг іронічно зауважила, що «там немає чим захоплюватися», мовляв, «подружжя давно б розбіглося, тільки людей соромиться», то всипали їй по саму зав’язку: «Чого кусаєш і кривиш заздрісні губи? Якби у тебе зі Степаном так ладилось». ... Добротний дім, криниця, надвірні будівлі, кілька фруктових дерев, квітничок. До порога веде спеціальна підмостка для інвалідської коляски, та в сінях — зо два десятка різного розміру взуванок — мешкає чимало люду. Через кілька хвилин невисока чорнява статна господиня знайомить мене з худорлявим русявим чоловіком, вкритим на ліжку ковдрою. Міцний потиск руки, оцінюючий погляд з-під окулярів. Оце і є 55-річний глава сім’ї Василь Макарович. Деталі своєї одіссеї розшифровувати не став, сказав лишень, що родом із Макарівського району столичної області, після технікуму працював на Оженинському цукровому заводі. Дружина померла. Дванадцять років тому ампутували йому ногу, додались ще хвороби, які прикували до ліжка. Відмовив хребет, не скорилась нога, допікали недуги внутрішніх органів. Обставини склалися так, що опинився в соціальному закладі. Дивлячись у вікно, гнав від себе сумні думки. Не раз мріяв про людину, котра морально б підтримала, зрозуміла. На нового хворого санітарка Марія Степанівна Галянтовська звернула увагу. Подумала про себе: «Якийсь дивний дід (а білобородому «дідові» ледь 45-ий пішов), постійно мовчить, книги читає». 33-літня страклівчанка теж переживала моральну травму: помер чоловік Віктор, залишилась вдовою з шістьма дітками. Як ніхто, пані Марія потребувала теплого слова, підтримки, мріяла про надійне чоловіче плече. Бо біль душі — найстрашніший. Не відразу відкрились обділені долею особистості. Та прийшов час, коли вдова і вдівець зрозуміли, що потрібні одне одному. Як ховатимуться зі своєю бідою, зачерствіють душею, то й сонце не догодить. Правда, таки довгенько зважували, що «кинуть» у спільний котел. У жіночки школярів лише четверо. У чоловіка — «букет» болячок, безпорадність А тут ще й доброзичливці під’юджували. Нашіптували Марії Степанівні: «Навіщо тобі каліка, пізніше каятимешся, що долю з ним зв’язала». Але навіть у нещасті доля завжди залишає вихід. Зваживши всі «за» і «проти», пішли на рішучий крок. Мати санітарки, колишня словацька переселенка Зузанна Варга зайняла таку позицію: «Роби, доню, як тобі серце підказує. Ніхто не хоче бути одиноким і в раю». Сам Василь по-філософськи оцінює власне одруження: — Сталось майже так, як говорив великий поет: «Вона мене за муки полюбила, а я — за співчуття до них». Таки переживав, як стрінуть його старші діти. Нічого, «притерлись». Допомагав і тепер допомагає школярам підготувати уроки, намагається бути справедливим, коли треба вирішувати дитячі справи. Що сказати про «спільні» 12 літ? Переконались Науменки, що тяжка торба повна, та ще тяжча порожня. Зарплати дружина по дев’ять місяців не отримувала, пенсію видавали частинами, часто бартером. Виручав город, тримали свиней, курей, індиків. Навіть газ до будинку провели. Справили Тетяні та Наталії весілля, уже трьох внуків дочекались. Коли десять років тому Марія Степанівна під час обстеження на УЗД почула, що народить двійко діток, то ледве до стелі не підстрибнула. Бо добре знала, що сім’я міцніша, коли є спільні діти. Отак на світ Божий з’явились Катруся і Віктор. Що таке життя? Це трохи радості, трохи надій, трохи любові і сподівань, а решта — скрипуче ярмо буденщини, особливо на селі, де півень заміняє оперу й театр. Подружжя погоджується, що письменник Михайло Стельмах, пишучи так, мав рацію. Не часто главі сім’ї вдається вийти на двір, поремонтувати щось із взуття (в молодості вивчився на шевця). А копійка пригодилася б, адже є троє школяриків, а Марійка — третьокурсниця Мирогощанського аграрного коледжу, мріє стати агрономом. На старших дітей гріх скаржитися. Михайло після школи на роботу влаштувався, Оксана повернулась із Польщі, де була на заробітках. Василь Макарович гордий, що його у сім’ї поважають, до його порад прислухаються, Знаєте, до кого першого прийшла привітатись Оксана, повернувшись із-за «бугра»? Не до сестер, які мешкають поруч, а до дядька Василя. Не так вже й часто між собою Науменки згадують слова «любов» і «кохання». Та на ділі пізнали, що вірність не в тому, аби дивитись одне на одного, а в тому, коли дивитись у одному напрямку. І вони можуть гордитися храмом, зведеним з любові, від якої жінка, зізнається, і в 45 літ готова подарувати чоловіку третю дитину.
